Премудрий гідальго Дон Кіхот з Ламанчі. Ч. 2

Поки левар порався коло першоi клiтки, Дон Кiхот розважав собi в думцi, як йому зручнiше до бою стати – пiшо чи кiнно, i поклав усе ж таки битися пiшо, бо коли б iще Росинант не схарапудився, леви побачивши. Тож скочив iз коня, одкинув геть ратище, нахопив на руку щита i, добувши з пiхов меча, з предивною одвагою i мужнiм серцем повагом пiдiйшов до фургона, щирою душею вручаючи себе Боговi та володарцi своiй Дульсiнеi.

Варто знати, що, дiйшовши до сього мiсця, автор правдомовноi сiеi iсторii не мiг утриматися од такого оклику: «О мiцносердий i понад усяке слово преодважний Дон Кiхоте з Ламанчi, верцадло, в якому можуть визиратися всi левенцi свiту, новий i другий дон Мануель де Леон, що був хвалою i славою гишпанського рицарства! Якими словами оповiм сей жаху гiдний подвиг, якими речами впевню в його правдивостi вiки потомнi? Якi хвалення знайду, щоб тобi не личили й тебе не величили, хоч би й були то гiперболи з гiпербол? Ти безкiнний, ти сам-один, ти безстрашний, ти великодушний, з самим лише мечем, та й то не з тим толедським гостролезим, i зi щитом не з осяйноi крицi, стоiш i ждеш та виглядаеш тих двох левiв – за них хижiших ще африканськi пущi не родили… Нехай же хвалять тебе власнi твоi дiяння, доблесний ламанчцю, я надаю iм слово, бо сам не годен на вислови здобутись!»

На цьому й уривае автор згадану апострофу i, нав’язуючи нитку оповiдання iсторичного, веде його далi таким робом:

Отож побачив левар, що Дон Кiхот уже напоготовi стоiть – нiчого робити, треба лева-самця випускати, щоб у гнiвливого та шаленистого рицаря в неласку не впасти.

Навстiж розчахнув вiн першу клiтку, де, як уже сказано, лев був, здоровенний, страхолюдний та гидомирний. Звiр першим дiлом перевернувся у своiй в’язницi, тодi витяг лапи, потягнувся добре, роззявив пащу i позiхнув спроволока, далi висолопив язика мало не в двi п’ядi завдовжки i випорошив собi очi та морду вилизав, потому вистромив головень iз клiтки i повiв доокола очима, що жаром жахтiли. Те страховiття нагнало б холоду найшаленiшiй смiливостi, та Дон Кiхот тiльки дивився на нього пильно, чекаючи, поки звiр iз воза сплигне i на нього налiзе: певен був, що посiче хижака на локшину. От аж куди сягнуло безприкладне його божевiлля!

Проте благородний лев появив бiльше миролюбностi, анiж зухвальства; не звертаючи уваги на всякi там хлоп’ячi бравади, оглянувся, як ми вже сказали, туди-сюди, а тодi завернувся i, показавши Дон Кiхотовi огузок, лiг собi спокiйнiсiнько в клiтцi, мов нiде нiчого.