Премудрий гідальго Дон Кіхот з Ламанчі. Ч. 2

Вiзник зiскочив i заходився чимдуж розпрягати, а левар заволав на все горло:

– Будьте менi за свiдкiв, усi тут притомнi, що я одмикаю сi клiтки i випускаю леви гвалтом i примусом; протестую i декларую, що всi шкоди та збитки, що тii бестii заподiяти можуть, спадають i приходяться на сього пана, варуючи права моi i заплату. Поки ж не одчинив, шукайте собi, панове, безпечного мiсця – мене-то леви, я певен, не рушать.

Шляхтич iще раз спробував одраяти Дон Кiхота од того безумства: на таку несосвiтенну рiч наважитись, казав, то значить спокушати Бога.

Той одповiв, що сам знае, що робить. Шляхтич востанне застерiг рицаря, аби схаменувся, бо то все, мовляв, облуда.

– Ну, от що, пане, – сказав йому Дон Кiхот. – Коли ваша милость не бажае бути очевидником сiеi, як ви гадаете, трагедii, то стиснiть острогами свою сиво-строкату та й гайда в затишок.

Як почув тее Санчо, слiзно почав благати пана, щоб на таке дiло не поривався, бо проти нього i пригода з вiтряками, i притичина зi ступарями, i всi iншi оказii, досi пережитi, були, сказано б, наче коржi з маком.

– Майте на оцi, пане, – казав Санчо, – тут жодних немае чарiв анi якого чортовиння. Я сам бачив крiзь грати i шпарки у клiтцi справжнiй левиний пазур, i з пазуря того судити можна, що там левище як гора або ще й бiльший.

– Із переляку принаймнi, – заперечив Дон Кiхот, – вiн би мiг тобi здатися бiльшим за пiвсвiту. Ну, йде вже, Санчо, а я тут зостанусь; якщо загину, ти ж знаеш давню нашу умову: поспiшиш до Дульсiнеi i… вриваю на пiвсловi.

І ще наговорив чимало дечого, що найменшоi не залишало надii на можливiсть одвернути його од навiсного того умислу. Шляхтич у зеленому раднiший був щось удiяти, так зброя ж нерiвна: заводитись iз божевiльним (а за такого вже напевне мав вiн тепер Дон Кiхота) було нерозумно. Дон Кiхот знову пристав до леваря з короткими гужами; тим часом шляхтич погнав свою кобилу, Санчо Сiрого, а пiдводчик мули – всi квапились якнайдалi од фургона одбiгти, поки левiв не випущено.

Санчо оплакував уже панову видющу смерть у лев’ячих пазурах, кляв свою долю i проклинав ту годину, коли заманулось йому знов до пана на службу стати, але тi жалi й лементи не заважали джурi гоном гнати Сiрого далi од бiди. Побачивши левар, що тiкачi вже далеченько, знов почав умовляти й остерiгати Дон Кiхота, про що й перше умовляв та остерiгав, але рицар вiдповiв, що чув уже, годi тих умовлянь i остережень, нiчого з них не буде, i що хай притьмом одчиняе.