Премудрий гідальго Дон Кіхот з Ламанчі. Ч. 2

На ту рiч Дон Кiхот тiльки осмiхнувся:

– Левчуки, менi? Менi, левчуки? Та ще такоi години? Богом святим божуся, побачать панове, що iх сюди шлють, чи такий я чоловiк, щоб левiв iзлякатись! Злiзай iз воза, голубчику, i, як ти собi левар, повiдчиняй клiтки й повипускай менi сих звiрюк: я покажу iм у чистiм полi, на зло й наперекiр усiм завидам-чорнокнижникам, що сюди iх посилають, хто такий есть Дон Кiхот!

– Те-те-те! – сказав собi нишком шляхтич. – Аж ось коли наш добрий рицар перед нами зрадився! Певно, той сир розм’якшив-таки йому мозок i геть розрiдив у головi олiю.

Тут пiдiйшов до нього Санчо i сказав:

– Пробi, пане, не дайте пановi мойму Дон Кiхотовi з тими левами заводитись, бо як заведеться, то пошматують вони нас усiх на кавалки.

– А хiба ж ваш господар такий божевiльний, – спитав шляхтич, – що справдi, гадаете, може кинутись на тих хижих звiрiв?

– Не божевiльний вiн, – вiдповiв Санчо, – тiльки шалено одважний.

– То я вже якось одведу його од тоi шаленоi одваги, – пообiцяв шляхтич.

І, приступивши до Дон Кiхота, що притьмом наглив леваря клiтки одчинити, сказав йому:

– Пане рицарю, пристоiть мандрованим рицарям такi пригоди пiдiймати, якi заповiдають щасливе докiнчання, а не такi, що цiлком виключають надiю на успiх; адже одвага, що межуе з необачнiстю, схиляеться бiльше до безуму, нiж до величi духу. А надто ж цi леви проти вашоi милостi не ворогують, воно iм i не снилось; iх же послано його величностi на ралець, то не честь, не подоба iх затримувати i дорогу iм загаювати.

– Знаете що, пане шляхтичу, – заперечив Дон Кiхот. – Хай ваша милость дбае краще про свого перепела-вабця та пронозувату ласицю i не заважае iншим справляти iхню повиннiсть. Я свое дiло знаю, i зараз побачимо, чи до снаги менi сi вельможнi левове, чи нi.

І, повернувшись до леваря, крикнув:

– Зараз же менi одчиняй клiтки, пане леварю, бо нехай менi те та се, як я отсим списом до воза тебе не пришию!

Побачивши погонич рiшучiсть тiеi озброеноi поторочi, заблагав:

– Змилуйтесь, паночку, хай ваше добродiйство дозволить менi хоть мули випрягти та в безпечне мiсце одiгнати, поки тих левiв iз клiток добуватимуть, бо як вони iх менi роздеруть, пропав я навiки: тiльки моеi й худоби, що вiз оцей та мули!

– О маловiре! – вiдповiв йому Дон Кiхот.