Премудрий гідальго Дон Кіхот з Ламанчі. Ч. 2

Добре знаючи се з власного досвiду, я не хочу гаяти даремно часу, аби спростовувати хибний погляд, що ваша милость iз багатьма подiляе; можу тiльки молити Бога, щоб вивiв вас iз того заблуду i дав вам урозумiти, якi кориснi й потрiбнi були свiтовi мандрованi рицарi давнього часу i як би вони знадобились у теперiшностi, коли б тiльки водились; але нинi задля грiхiв людських пануе скрiзь лiнивство, неробство, обжерливiсть та нездержливiсть.

«Отут-то нашого гостя i прорвало, – подумав дон Лоренсо. – А проте божевiлець iз нього не ординарний, i був би я пустим недоумком, якби мiркував iнакше».

На тому iхня розмова i припинилась, бо покликано обох до столу. Дон Дiего спитав у сина, який вiн висновок зробив щодо гостевих розумових здiбностей. Той вiдповiв:

– Заплутаного почерку його божевiлля не вiдчитае жоден у свiтi лiкар i не розбере щонайлiпший краснописець: то нашпигований розумом шаленець iз частими проблисками.

Посiдали до столу; iда була така, як дон Дiего по дорозi казав, що гостям завше пропонуе, – чиста, багата i смачна; та Дон Кiхотовi найбiльше припала до вподоби та дивовижна тиша, що панувала в цiлiй господi: не дiм, а справжнiй тобi монастир картезiянський.

– Не хочу бути схожим на тих поетiв, – одказав юнак, – що вiдмовляються читати своi вiршi, як iх просять, i виригають iх, як нiхто не хоче, тим i прокажу зараз свою глосу, що за неi нiякоi собi не сподiваюсь надгороди: писав-бо тi вiршi едино задля вправи.

– Один мiй приятель, чоловiк вельми розумний, – зауважив Дон Кiхот, – казав, бувало, що даремна то робота над глосами морочитись, а причина, мовляв, та, що глоса нiколи не зрiвняеться з самою темою, а дуже часто ще й рiзнить iз нею, далеко од ii задуму одбiгаючи. До того ж правила глоси занадто тiснi: сей рiд вiршiв не допускае анi питальних речень, анi вживання виразiв «сказав», «скажу» тощо, анi субстантивованих дiеслiв, анi змiни значень, не кажучи вже про iншi умови та обмеження, що iх усi глосатори конче мусять додержуватись, як те вашiй милостi, безперечно, вiдомо.

– Признаюсь вам по щиростi, пане Дон Кiхоте, – сказав пан Лоренсо, – я весь час чигаю, чи не дасть ваша милость десь фука, та шкода мого чигання, ви менi з-помiж пальцiв в’юном вислизаете.