Премудрий гідальго Дон Кіхот з Ламанчі. Ч. 2

] ведуть свiй рiд дуки Феррарськi? Всi цi рицарi, а також безлiч iнших, яких би я, ваша велебнiсть, мiг iще сюди приточити, були мандрованими рицарями, красою i хвалою рицарства. От таких ще й подiбних рицарiв i мав я на увазi, коли збирався радити його милостi королю: вони послужили б йому вiрою i правдою, одвернувши велику шкоду, а султан турецький хай би рвав тодi на собi бороду. Ну, та що ж, коли я мушу дома сидiти, бо капелан мене звiдси не бере. І коли Юпiтер, як сказав цирульник, не пустить дощу, то я коли захочу, тодi й звелю дощевi йти! Се я проти того кажу, аби пан Помазан знав, що я його добре зрозумiв.

– От iй же богу, пане Дон Кiхоте, – сказав цирульник, – я того зовсiм i на думцi не мав. Намiри в мене були щонайкращi, i ваша милость гнiваеться даремне.

– Чи даремне, чи, може, й недаремне, – вiдповiв Дон Кiхот, – то вже менi знати.

Тут у розмову втрутився парох:

– Досi я, – каже, – майже нiчого не говорив, та тепер не мушу мовчати, бо гризе менi й точить сумлiння один сумнiв, котрий вкинувся в душу од того, що сказав нам допiру пан Дон Кiхот.

– Вiльно вашiй велебностi i щось iнше говорити, – сказав Дон Кiхот, – а вже з цим сумнiвом то й зовсiм нема чого таiтися, бо воно ж недобре, коли на душi ото щось муляе.

– Як вiльно, то й скажу, – промовив парох. – Сумнiв у мене, бачите, ось який: не вiрю я жодним свiтом, аби всi отi мандрiвнi рицарi, що iх ваша милость низками ниже, справдi жили коли на свiтi i були люди з кровi й костi.

Навпаки, я гадаю, що все те байки, вигадки, небилицi – от приверзеться комусь увi снi, а вiн i розповiдае, прокинувшись, або ще й не струсивши з себе сонноти.

– І в такий заблуд, – сказав Дон Кiхот, – упадають, бувае, люди, що не вiрять в iснування мандрованих рицарiв. Я вже не раз мав нагоду зводити на очi деяким людям сю iхню помилку, досить за нашого часу поширену: iнодi менi вдавалось iх переконати, а iнодi iстина так i залишалась для них недоступною.

А се ж, коли хочете, iстина незаперечна; я ладен, примiром, стверджувати, що на власнi очi бачив Амадiса Гальського: то був чоловiк ростом високий, з лиця бiлий, борода йому гарна, хоть i чорна, очi лагiднi i воднораз суворi, на слово скупий, до гнiву не скорий i не лихопомний.