Премудрий гідальго Дон Кіхот з Ламанчі. Ч. 2

І так, як я вам зобразив оце Амадiса, мiг би змалювати i списати всiх iнших мандрованих рицарiв, якi тiльки були в свiтi i попали в романи: я вважаю, що вони були саме такими, якими фiгурують у тих iсторiях, отже, знаючи подвиги, якi вони звершали, i вдачу, яку вони мали, ми можемо шляхом логiчних умовиводiв установити i очерти iхнi, i церу, i статуру.

– А скажiть, пане Дон Кiхоте, – спитав цирульник, – який, по-вашому, був заввишки велетень Моргант?

– Щодо велетнiв рiзнi iснують думки, – вiдповiв Дон Кiхот, – однi кажуть, що вони були, а другi, що iх не було; однак же в Святому Письмi, що й на волос нiде од правди не одбiгае, сказано, що вони таки були: там оповiдаеться iсторiя того Филистюги Голiафа, що був заввишки пiвосьма локiт, а то ж велич неабияка.

І ще: на островi Сицилii знайдено сурелi й лопатки – такi величезнi костомахи, що могли належати лише велетням з добру башту заввишки, геометрiя доводить се незаперечно. А втiм, я не кажу вам iз певнiстю, якого зросту був Моргант; гадаю тiльки, що не надто високого, бо в тому романi, де особливо докладно описуються його подвиги, е згадки, що не раз ночував пiд покрiвлею, а коли були оселi, що могли його вмiстити, значить, не мiг вiн бути понад усяку мiру високий.

– Авжеж, – притакнув йому парох.

Вiн iзнов засмакував оце в тих великих нiсенiтницях i навмисне спитав у Дон Кiхота, якi були з себе, на його думку, Рiнальд Монтальбанський, Роланд та iншi пери Францii, – адже всi вони належали до мандрованого рицарства.

– Про Рiнальда, – одказав Дон Кiхот, – насмiлюся твердити, що вiн був широковидий, рум’яноi цери, очi мав бiгучi та вирлатi, на вдачу був дражливий та оприскливий надмiру, накладав iнодi з розбишаками та всякими стратенцями. Що ж до Роланда (чи Ротоланда, чи Орланда, бо його i так i сяк називають), то можу напевне сказати, що зросту був середнього, в плечах широкий, трохи нiби клишоногий, на лицi смаглявий, борода руда, тiлом волохатий, погляду грiзного, досить маломовний, а проте вельми чемний i добре вихований.

– Якщо Роланд був iз себе такий непоказний, як ваша милость оце змалювала, – зауважив парох, – то зовсiм не диво, що Анджелiка Прекрасна згордувала ним i пригорнулась до того гарного, гожого та миловидого мавра, що тiльки борiдка стала в нього засiватись. Розумно ж, мабуть, i вчинила, одкинувшись од шорсткого Роланда до нiжного Медора.