Премудрий гідальго Дон Кіхот з Ламанчі. Ч. 2

Як убогий iде, то люди на нього чи глянуть, чи не глянуть, а за багатим усяке зирить, найпаче за скоробагатьком, i вже не обберешся пересудiв та перегудiв, бо тi огудники в нас на вулицi раз у раз бджолиними роями гудуть.

– Слухай-но, Терезо, що я тобi зара’ скажу, – мовив Санчо, – бо ти такого, мать, iще зроду не чула. Се, коли хоч, i не моi слова, а отця казнодiя глаголи, що минулого посту в нашiй сiльськiй церквi казань провадив. Як пак вiн казав? Ага, теперiшнi, кае, речi, що ми очима споглядаемо, живiше, кае, i мiцнiше врiзуються, вкарбовуються i впечатуються в нашу пам’ять, анiж речi минулii.

(Оце ж те друге мiсце, через яке перекладчик уважае сей роздiл за пiдробку, бо Санчо тут провадить речi, недоступнi його розумiнню.)

– А звiдси випливае, – вiв далi Санчо, – що як бачимо яку персону одiжну чи ошатну i службою пишно обставлену, то вже де й береться пошана до неi та повага; хоть i пригадаемо собi, що ми ii перше в низотi бачили, тiльки тоi ганьби, що вона була незаможна чи там невельможна, вже нiби нема, бо те все минулось, а е тiльки те, що ми живовидячки уздрiваемо.

А як той чоловiк, що фортуна його винесла з рiдного болота на верхiвля слави й процвiту (такими достеменно словами говорив той панотець), та буде собi доброзвичайний, до всякого щедровитий i приязний, супроти вiкодавньоi родовитоi знатi не гордливий, то будь певна, Терезо, що нiхто не буде згадувати, ким вiн передше був, а всi поважатимуть за те, чим вiн тепер е, крiм хiба завидникiв яких, що од них нiяка щаслива доля не вбезпечиться.

– Не втямлю я, чоловiче, що ти там говориш, – упала йому в рiч Тереза. – Роби собi, як знаеш, i не мороч менi голови тими химерниками та риториками. Коли вже ти так неохвiтно наважився…

– Непохитно, треба казати, жiнко, а не неохвiтно, – поправив ii Санчо.

– Ти, чоловiче, до мене не чiпляйся, – образилась Тереза. – Я тобi говорю, як Бог на душу положив, i високо в хмари не лiтаю. Як уже тобi притьмом забандюрилось на губернаторя вийти, то вiзьми з собою сина свого, Санча, нехай потроху до правлiння навикае, бо синам годиться батькове ремесло переймати i далi провадити.

– Як стану губернатором, – одказав Санчо, – то випишу його поштою, а тобi грошей пришлю, iх у мене буде до стилоi мами, бо як у губернаторя й забракне часом побрязкачiв, то всяке йому з радоi душi позичить. Ти ж гляди менi, так його прибери, щоб видавав не на того, ким е, а на того, ким мае стати.