Премудрий гідальго Дон Кіхот з Ламанчі. Ч. 2

– Пришли тiльки грошей, – мовила Тереза, – а я вже його вичепурю, як лялечку.

– Виходить, ми з тобою договорились, – сказав Санчо. – Бути нашiй доньцi грапинею.

– Як стане вона грапинею, – одповiла Тереза, – то вже, вважай, я ii поховала… Ну, та роби, кажу, як знаеш: така вже наша доля жiноцька нещаслива, що мусимо зроду чоловiкам коритись, хоть буде вiн у тебе дурний, як ступа.

Сее сказавши, заплакала так ревно, мовби Марiку ii вже справдi мертву ховали. Санчо потiшав ii, говорячи, що виведе доньку на грапиню не зразу, а геть аж потiм.

На тому розмова iхня i скiнчилась, бо Санчо подався до Дон Кiхота, аби дiстати розпорядок на дорогу.

Роздiл VI

Про що говорилось мiж Дон Кiхотом та ключницею й небогою, – а воно в сiй iсторii неабияку мае вагу

Поки там Санчо Панса та жiнка його Тереза Каскахо провадили тую премудру розмову, небога й ключниця Дон Кiхотовi теж не гуляли. З тисячi ознак постерiгали вони, що пан iхнiй i дядько втрете збирався з дому повiятись i знов за свое мордоване, по-iхньому, рицарство взятись, тож i намагались на всi лади одвернути його од того лихого замiру, так що ж? Говори до гори, а гора не чуе; холодного залiза, кажуть, не вкуеш.

Усяк уже пiдходила до нього ключниця, а тодi й каже:

– Коли вже ваша милость не хоче тихо й мирно дома сидiти, а притьмом горами й долами гуляти та товктися по свiту, мов грiшна душа по пеклу, шукаючи отих, як ви кажете, пригод, а по-моему, злигоднiв, то доведеться менi, мабуть, слiзно благати святого Бога та ясного короля, аби якось тому лиховi зарадити.

На те одказав iй Дон Кiхот:

– Не знаю, господине, яка буде вiдповiдь од Бога на твое благання, не знаю, що врадить тобi його милость король; знаю тiльки, що будь я королем, я не вiдповiдав би на тi безконечнi й здебiльшого недоречнi суплiки та прохання, якi йому щодень Божий подаються.

І без того в королiв не збувае на рiзнi многоважнi справи, а ще мусять кожного вислухати, кожному рiшенець дати, тим i не хотiв би я, аби його королiвська милость ще й моiми дiлами турбувалась.

– А скажiть нам, пане, – упала йому в рiч ключниця, – хiба при дворi його величностi немае лицарiв?

– Є, та ще й немало, – одказав Дон Кiхот, – iх наявнiсть додае величi можновладцям i пишноти королiвському маестатовi.