Премудрий гідальго Дон Кіхот з Ламанчі. Ч. 2

Отак надумавшись, Санчо Панса втихомирив свого духа, бо дiло, вважай, уже зроблено – пересидiти отут тiльки до передвечора, аби Дон Кiхот повiрив, що джура вже туди й назад устиг змахати. І так же все добре для нього склалось: тiльки пiдвiвся, аби на Сiрого сiсти, аж бачить – од Тобоса прямо на нього трое селянок iдуть на трьох осликах чи, може, й ослицях, тут автор не каже точно, та бiльше того, що то були-таки ослицi, бо селянки iх частiш беруть собi пiд верх; однак годi тим дуже клопотатись, бо ж особливоi ваги воно не мае.

Скоро Санчо уздрiв тих селянок, зараз же рвонув з копита до пана свого Дон Кiхота, а той собi все зiтхав та розливався незлiчними жалями любовними. Як побачив рицар свого джуру, зараз спитав:

– Ну як, друже Санчо? Бiлим чи чорним камiнцем маю я сей день одзначити?

– Краще одзначте його, пане, червоним, – вiдповiв Санчо, – як ото по неверситетах оповiщення малюють, щоб виднiш було.

– Виходить, ти принiс менi добру звiстку? – спитав Дон Кiхот.

– Таку добру, пане, – одказав Санчо, – що вашiй милостi лишаеться тiльки пiдострожити Росинанта й виiхати в чисте поле, де ви побачите сеньйору Дульсiнею: вона вже iде вам назустрiч iз двома двiрськими дамами.

– Боже правий! Санчо, друже, що-бо ти говориш? – здивувався Дон Кiхот. – Гляди, не дури мене, не думай несправжньою радiстю розвiяти невдавану мою тугу.

– А нащо б я мав дурити вашу милость? – заперечив Санчо. – Та ви зараз же можете перевiрити, правду я кажу, чи нi. Ну ж бо, торкнiть коня острогами та й гайда – побачите, яка там панi наша принцизна одягна та ошатна, сказано велика сеньйора.

І на самiй, i на дамах-прибiчницях золото так i ряхтить, перли так i сяють, дiаманти так i грають, рубiни так i горять, а парча то, мабуть, у десять чи й бiльше сталок. А волосся iм по плечах стелеться, сонячним промiнням на вiтрi мае; iдуть же верхи на трьох свиноходах переполасих, що любо й дивитись.

– Мабуть, усе ж таки на виноходах, Санчо?

– Чи там на свиноходах, чи на виноходах, то невелика одмiна, – сказав Санчо.

 – На чому вже iдуть, то iдуть, i все ж такi хорошулi, що ну, а найпаче панi моя, принцизна Дульсiнея, що тiльки глянь та й зомлiй.

– То й iдьмо, Санчо, сину, – сказав Дон Кiхот. – У нагороду ж за цюю несподiвану й щасливу вiстку я дам тобi найлiпший трофей, що здобуду в найпершiй пригодi, а як цього мало, то додам iще й трое лошат, що знайдуться сього лiта в трьох моiх кобил – вони ж, як сам здоров знаеш, ходять у нас по громадському вигону жеребнi.