Премудрий гідальго Дон Кіхот з Ламанчі. Ч. 2

– Буде з мене й самих лошат, – одказав Санчо, – бо ще невгадно, чи припаде вам у першiй пригодi який путящий трохвей.

Не гаючись, виiхали вони з лiсу й побачили неподалiк тих трьох селянок. Дон Кiхот пробiг оком по всьому тобоському шляху i, не постерiгши нiде нiкого, крiм цих дiвок, збентежився непомалу й спитав у Санча, де ж вiн тих дам покинув – у мiстi, чи за мiстом.

– Як то за мiстом? – вигукнув Санчо. – Чи вам, пане, повилазило, що не бачите – оце ж вони i е, iдуть i сяють, як сонце ополуднi.

– Кого я бачу, Санчо, – сказав Дон Кiхот, – то се тiльки трьох мужичок на трьох ослах.

– Боронь мене, Боже, од бiсовоi мани! – гукнув iзнов Санчо. – Та певне ж ото i справдi цi виноходи, чи як iх, бiлiсiнькi, як той снiг, уздрiлись вашiй милостi ослами? Та якби воно так було, то я на собi всi патли обiрвав би!

– А я тобi кажу, друже Санчо, – провадив свое Дон Кiхот, – що се таки осли чи нехай ослицi, i се така сама правда, як те, що я Дон Кiхот, а ти Санчо Панса; принаймнi так воно менi здаеться.

– Мовчiть, пане, – сказав Санчо, – не говорiть таких дурниць, а ото вiзьмiть очi в руки та iдьте привiтайте володарку ваших дум, он-о вже вона зовсiм близько.

Сее сказавши, поспiшив сам назустрiч трьом селянкам, iзлiз iз Сiрого, взяв осла одноi дiвчини за вуздечку i, ставши перед нею на обидва колiна, промовив:

– Королево, i принцизно, i княгине красоти! Нехай зволить ваша великiсть i високiсть поглянути ласкавим та милостивим оком на сього вiдданого вам лицаря, що став отут каменем маймуровим, зомлiв i завмер перед вашою пишновеличною парсуною.

Я в нього зброеноша, вiн же сам – мандрований лицар Дон Кiхот з Ламанчi, званий iще Лицарем Сумного Образу.

Тут уже й сам Дон Кiхот клякнув на колiна побiч Санча, недомисленно витрiщивши очi на ту, котру Санчо величав королевою i княгинею; вбачивши у нiй просту сiльську дiвку, та ще й не вельми вродливу, кругловиду та кирпату, вiн остаточно розгубився i не важився розтулити рота.

Дiвчата й собi здивувались неабияк, угледiвши сих двох недiбраних прояв, що, впавши навколiшки, загородили iхнiй товаришцi дорогу; вона ж нарештi здобулась на слово i гукнула сердито й досить неввiчливо:

– Якоi холери на дорозi поставали? Ану, гетьте, дайте проiхати, бо нам нiколи.