Премудрий гідальго Дон Кіхот з Ламанчі. Ч. 2

– Оце джура, так джура, – прихвалював Лiсового, – вiрний i щирий, стрiляний i меляний, пишний i щедрий, то вже i з сiеi учти знати, що нiби чарами якими вродилась; не такий нещасний харпак, як я, що в саквах тiльки сиру трошки, такого твердючого, хоч песиголовцiв ним бий, а до сиру ще кiлькадесят стручкiв та стiльки само горiхiв волоських i лiсових, i все те через пановi злиднi та закони, яких вiн пильнуе, що, кае, мандроване лицарство мае живитись i харчуватись тiльки овочем сушеним та ще зелами польовими.

– Е, нi, брате, – сказав на те Лiсовий, – шлунок у мене не до бур’яну, не до лопуцькiв i не до кисличок. Нехай пани нашi мають своi засади i своi закони лицарськi, хай iдять собi, що iм тi закони велять; а я завжди вожу з собою м’ясиво, а при сiдлi висить iще й оця плетена сулiя, така люба та мила, що я iз нею раз у раз тiльки б цiлувався та обiймався.

Сее кажучи, подав сулiю Санчовi, а той, схопивши ii обiруч, пiднiс угору i приклався щиро; може, з чверть години дивився на зорi, а випивши, схилив голову набiк, зiтхнув iзглибока й промовив:

– От скурвого сина син, яке ж воно мудре!

– От бачите, – сказав Лiсовий, почувши тi слова, – i ви похвалили се вино батькуючи.

– Правда, – погодився Санчо, – отож я кажу i конфiрмую, що коли назвеш кого задля похвали скурвим чи сучим сином, то немае в тiм жодноi образи. Та скажiть менi, дай Боже здоров’я тому, хто вам найлюбiший, чи се вино не з Сьюдад-Реаля?

– О, та з вас, я бачу, тонкосмак! – вигукнув Лiсовий.

 – Та вже ж не звiдки, i кiлька рочкiв вистоювалось.

– Кому ви кажете! – запишався Санчо. – Не гадайте собi, що я не знаюся гаразд на винах. Повiрите, пане джуро, я од природи всяке вино нутром чую: тiльки нюхну разок i тут же вам усе розкажу й розмажу: i вiдки воно, i якого сорту, i яке на смак, i скiльки вистоювалось, i як мiнилось, i геть-чисто все. Та воно й не дивно, бо в роду моему, по чоловiчому колiну, було двое винопробiв, що кращих давно вже не знали на всю Ламанчу, а те нехай засвiдчить вам ось який випадок, що iм приключився.

Дали iм раз обом покуштувати вина з одноi бочки, питаючись думки про смак його, вiк та доброту. Один узяв на кiнчик язика, а другий тiльки понюхав. Перший сказав, що вино одгонить залiзом, а другий – нi, каже, ременем. Господар сказав, що бочка була чистiсiнька, i в винi жодноi немае домiшки, тож нiчим воно не може тхнути, але обидва славнi винопроби на своему стояли.