Премудрий гідальго Дон Кіхот з Ламанчі. Ч. 2

– Недарма ж то кажуть, що жадоба мiшки рве, – сказав Лiсовий джура. – А як уже про панiв говорити, то, мабуть, над мого немае в свiтi дурнiшого. Як тоi приповiдки: «Ухоркають осла чужi дiла». Якийсь там лицар iз глузду зсунувся, а вiн хоче йому ума вставити, та й сам дурiе, i все iздить та шукае бiди на свою ж таки голову.

– А вiн часом не закоханий?

– Атож, – вiдповiв Лiсовий, – у якусь там Касiльдею Вандальську: такоi, каже, сувороi i сировоi панi немае бiльше нiде на всiм земнiм крузi. Та вiн кульгае не на саму лише суворiсть, ще й не такi дурницi в нього в нутробi завелися, вiн iх i сам не забариться викласти.

– Це бувае, – сказав Санчо. – І на гладкiй дорозi спотикаються нозi. В людських хатах горох варять, а у мене то й казанами: бiльше тих прихильникiв i застiльникiв у дуростi, як у мудростi. Та коли правду кажуть, що з товаришем легше i бiду перебiдувати, то, може, й менi од того полегша, що вашець такому ж дурному пановi служить.

– Вiн у мене дурний та хоробрий, – сказав Лiсовий джура, – а понад те все ще й шахраюватий.

– А мiй нi, – мовив Санчо. – Шахрайство у нього i прислiдку нема, душу мае, як чистий кришталь, зла зроду нiколи не вдiе, а добро всiм робив би; такий безхитрий, що й дитя його круг пальця обведе. За ту щиру простоту люблю пана, як свою душу, i нiяк не зважусь покинути, дарма що витворки усякi витворяе.

– Одначе, пане-брате, – зауважив Лiсовий, – як веде слiпий слiпого, то обидва впадуть у яму. Краще б нам накивати потихесеньку п’ятами до свого, мовляв, стiйла, бо хто пригод шукае, той часто в халепу залазить.

Пiд час тоi розмови Санчо спльовував раз у раз якоюсь липкою i нiби аж сухою слиною. Побачив тее i прикмiтив жалiсливий Лiсовий джура та й каже:

– Од цiеi балаканини, здаеться менi, в нас уже язики до пiднебiння поприлипали, та е в мене про сей случай добренний розлiпач, там до кульбаки приторочений.

Устав, пiшов до коня i за малу хвилю вернувся з сулiею вина i з паштетом завдовжки (без перебiльшення кажучи) в пiвлiктя.

– І оце вишець такi штуки iз собою возить?

– А ви ж думали як? – вiдповiв той. – Я ж собi не якийсь там повстяний джура! Та в мене такий запас у коня на хребтинi, що i подорожньому генераловi не снилось.

Санчо iв без припрохи, запихався поночi такими шматками, як ото гудзi на воловодi.