Премудрий гідальго Дон Кіхот з Ламанчі. Ч. 2

– От же, iй-богу i присяй-богу, – сказав Лiсовий, – вирiшив я, пане джуро, i постановив покинути к бiсу оте дурне лицарювання i вернутись до себе в село та дiток своiх до розуму доводити, а iх у мене трiйко, там як перли орiянськi.[55 - Перли орiянськi – перли Сходу.]

– А в мене двiйко, – мовив Санчо. – Там такi, що хоть самому Папi показати не грiх, а найпаче дiвка, що я ii на грапиню рихтую, як Бог погодить, дарма що мати не хоче.

– А скiльки ж рокiв тiй панянцi, що на грапиню рихтуеться? – спитав Лiсовий джура.

– Та п’ятнадцятка вже, чи, може, рiк туди – рiк сюди, – вiдповiв Санчо. – А висока, як тополя, та свiженька, як ранок майовий, та дужа, як бендюжник.

– Ну, з такими прикметами, – гукнув Лiсовий, – вона не то на грапиню потягне, а й на нiмфу зеленого гаю. Ах ти ж, сучоi дочки дочка! Ото, мабуть, сила, ото козир-дiвка!

На те одповiв Санчо трохи з серцем:

– Анi вона в мене сучка, анi ii мати, та i зроду сучками не стануть, поки Бог мене на свiтi держить. А ви все-таки висловлюйтесь чемнiше: вашець рiс нiбито мiж мандрованими лицарями i мiг би од них навчитися гречностi, а такi негожi слова пускае.

– Ох, пане джуро, як же кепсько знаеться вашець на похвалах! – заперечив Лiсовий. – Як то? Хiба ви не знаете, що як штирхоне добре списом бика борець на аренi або як хтось iзробить щось дуже добре, то народ каже: «Ах ти ж сучого сина син, оце втяв!» І тi слова не на догану говориться, а на очевисту похвалу. Зречiться, мiй пане, синiв i дочок, що дiлами своiми неспроможнi засягти такоi похвали для батькiв.

– Та чом i не зректися, – погодився Санчо. – Коли так воно е, а не iнакше, то нехай i мене, i жiнку мою, i дiти лае вашець по-скурвасинськи скiльки влiзе, бо всi iхнi слова i вчинки гiднi таких похвал понад усяку мiру; аби вернутися до них, побачити iх, молю Бога милосердного, щоб вибавив мене од смертельного грiха, себто визволив од пренебезпечноi моеi зброеноськоi служби, на яку я вже вдруге став оце спокушений i знаджений стома дукатами, що iх знайшов я в багульчику у самiсiнькiй щиринi Моренських гiр.

І вже менi нечиста сила насувае на очi то з одного боку, то з другого, то тут, то там, то ген цiлу торбу з дублонами; от-от уже, здаеться, хапаю ii руками, беру, несу додому, даю грошi на процент i на той рiст паном дiло живу… Коли про те подумаю, аж легше стае на всi отi труди й муки приймати, що терплю через мого навiженого пана; бо бiльше в нього божевiлля, анiж того лицарства.