Премудрий гідальго Дон Кіхот з Ламанчі. Ч. 2

– І так iще мона сказати, – докинув Санчо, – що iмо його в дрижаках усього тiла нашого, бо кого ще бiльше сквар шкварить i холод дiймае, як тих бiдолашних джур у мандрованого лицарства? І то б iще нiчого, коли б таки iли, бо як е iда, то пiвбiди бiда, а то ж бувае, що й день мине, i другий, а ми тiльки вiтер iмо, а повiтрям запиваем.

– Усе б то воно можна знести i винести, – сказав Лiсовий джура, – як е надiя на винагороду, бо якщо тiльки мандрований лицар не вдасться надмiру нефортунний, то скоро-нескоро, дивись, i подаруе джурi свому губернаторство над якимсь островом чи там яке-небудь лепське грапство.

– Угу, – сказав Санчо. – Я вже говорив пановi, що вдовольнюся губернаторством на островi, а вiн у мене такий щедрий та шляхетний, що й пообiцяв i приобiцяв.

– А я, – похвалився Лiсовий, – волiю дiстати за свою службу мiсце канонiка, i пан уже напитав десь, та ще яке!

– То певне, – сказав Санчо, – пан у вашецi духовний якийсь лицар, що може вiрним своiм джурам таку ласку дарувати, а в мене пан, сказати б, мирський, хоть пригадую собi, що певнi люди, розумнi, але, на мою думку, недобромиснi, радили йому, щоб iшов у архiепископи, та вiн сам конче хотiв у iмператорi.

Я тодi аж потерпав: не дай боже, думаю, ще вiзьме та в церковники пошиеться, бо куди вже менi та держать якусь парафiю… Признаюсь вашецi, що я хоть i скинувся нiби на людину, а в церковних справах баран бараном.

– Здаеться менi, що вашець усе-таки помиляеться, – сказав Лiсовий, – бо, знаете, отi уряди острiвнi не завше добрi бувають.

Там, дивись, косо-криво, там убого, а там сумно, i навiть при найпишнiшому i найлуччiшому губернаторствi такi тяжкi випадають клопоти да турботи, що тiльки пiдставляй, небораче, спину. Куди було б краще покинути нам сюю розпрокляту панщину та й вернутися в село, до хати, та заходитись коло якого любiшого дiла, от собi звiра бити чи рибу ловити, бо хоть який бiдний джура, а знайдеться в нього i конячина, i хортiв пара, i вудка, е чим на селi забавитись i розважитись.

– Та того добра i менi не бракуе, – вiдповiв Санчо, – щоправда, коня нема, зате е ослик, що удвiчi вартнiший проти пайового румака. Бодай я паски святоi не дiждав, коли помiняю осла на такого коня, якби навiть iще й два корцi вiвса в додачу давали. І не думай вашець, що я жартую, коли так мого Сiрого хвалю, – вiн у мене, бач, сiроi мастi. А хортiв добуду, iх у нашому селi хоть греблю гати; до того ж, кажуть, чужим коштом завжди краще полюеться.