Премудрий гідальго Дон Кіхот з Ламанчі. Ч. 2

Отак розмовляли вони удвох, сидячи рядком та ладком на твердiй землi, нiбито й не мали нарано один одному ран завдавати.

– А ви, пане рицарю, – спитав Лiсовий у Дон Кiхота, – певне, теж маете щастя бути закоханим?

– Маю таке нещастя, – одказав Дон Кiхот. – Хоча, правду кажучи, страждання, спричиненi любов’ю до гiдного любовi предмета, слiд таки вважати за велике щастя.

– Щира правда, – притакнув йому Лiсовий Рицар, – аби тiльки не каламутили нам розуму й чуттiв отi погорда та зневага, що, як дознаеш iх раз i вдруге, скидаються радше на помсту.

– Жодного разу не дознав я зневаги од моеi володарки, – сказав Дон Кiхот.

– Авжеж, що не дознав, – обiзвався Санчо, поблизу стоячи. – Моя панi така м’якенька, що хоть ii у вухо бгай, хоть до рани прикладай.

– Се хто, джура ваш? – спитав Лiсовий.

– Джура, – вiдповiв Дон Кiхот.

– Зроду ще не бачив я джури, – зауважив Лiсовий, – щоб отак насмiлювався говорити, коли пан його говорить.

– Овва! – вигукнув Санчо. – А я таки говорив i буду говорити, i нема чого боятись усякого… усякого… Та нехай уже, щоб не смердiло, краще не ворушимо.

Джура Лiсового Рицаря взяв Санча пiд руку i сказав:

– Ходiмо десь далi та й поговоримо собi досхочу по-наському, по-зброеноському, а панство наше нехай тут про любощi своi розводиться та списи ламае: от побачиш, вони й до бiлого свiту не нагомоняться.

– Чи ходiм, то й ходiм, – погодився Санчо. – Я розкажу вашецi, хто я такий, то й побачите, чи багато ще е таких джур говорючих.

По сiм словi джури пiшли геть, i мiж ними зав’язалася розмова, настiльки весела, наскiльки у панiв iхнiх вона була поважна.

Роздiл XIII,

що мiстить у собi продовження пригоди з Лiсовим Рицарем, а також розумну i нечувано приемну розмову помiж двома джурами

Отак роздiлилися рицарi й джури – сii про життя свое мiж собою говорили, а тii про закохання; але iсторiя оповiдае перше про розмову пахолкiв, а потiм уже про панську бесiду.

– Нелегке життя, добродiю мiй любий, ведемо i провадимо ми, зброеношi мандрованих лицарiв: от уже справдi iмо хлiб у потi чола, а тим прокльоном покарав Господь прабатькiв наших.