Премудрий гідальго Дон Кіхот з Ламанчі. Ч. 2

[53 - Сонет е пародiею на гарсiласизм (стиль, започаткований Гарсiласо де ла Вегою), скомпiльований з його виразiв.]

Спiв Лiсового Рицаря завершився протяглим зойком, що вирвався йому, здавалось, iз самiсiнькоi глибини серця, а небавом вiн уже заговорив жалiсним та болiсним голосом:

– О вродлива й невдячна понад усiх жiнок у пiднебеснiй! Чи то можлива рiч, найяснiша Касiльдее Вандальська,[54 - Касiльдея Вандальська – вигадане за аналогiею з Дульсiнеею Тобоською iм’я; вандальська – андалузька (поширеною е версiя, що назва Андалусiя пiшла вiд назви германського племенi вандалiв, якi певний час нею володiли).

] що ти попустиш томитися у ненастанних мандрах i вбиватися в тяжких i пресуворих трудах вiдданому тобi довiку рицаревi? Чи не досить, що я примусив визнати тебе найбiльшою вродливицею в свiтi всiх витязiв наваррських i леонських, всiх левенцiв андалузьких i кастильських i насамкiнець всiх рицарiв ламанчських?

– От уже що нi, то нi, – обiзвався тут Дон Кiхот, – бо я ж то сам з Ламанчi, а нiколи не визнавав, не визнаю i не визнаю, не можу й не мушу визнати сiеi речi, що принижуе красу моеi володарки.

Ти ж бачиш, Санчо, сей рицар блудить словами. Та слухаймо далi: може, вiн iще що скаже.

– Та певно, що скаже, – пiдхопив Санчо. – Воно на те показуе, що розводитиме жалi своi цiлий Божий мiсяць.

Та Санчо помилився; почувши Лiсовий Рицар, що хтось поблизу гомонить, урвав своi нарiкання, скочив на ноги i гукнув дужим, а проте приязним голосом:

– Хто йде? Що ви таке за люди? І з якого десятку будете – з гульливого чи, може, iз журливого?

– Із журливого, – озвався Дон Кiхот.

– Ну, то ходiть до мене, – промовив Лiсовий Рицар, – i ви побачите перед собою саму тугу i саму журбу.

Почувши такi лагiднi й гречнi запросини, Дон Кiхот пiдiйшов ближче, а за ним i Санчо.

Рицар-жалiбник узяв Дон Кiхота за руку i сказав:

– Сiдайте ось тут, пане рицарю, – бо що ви рицар, i надто ще мандрований, розумно менi вже з того, що спiткав я вас у цiй дикiй пущi, де вам товаришить лиш вiтер вночiшнiй: ото мандрованому рицаревi притаманна оселя й постеля.

На ту рiч одказав Дон Кiхот:

– Так, я рицар, i саме того ордену, який ви назвали; хоть же в душi моiй мають постiйний притулок смутки, злигоднi та знегоди, iз спiву вашого я зрозумiв, що ваше горе любовноi натури, тобто походить вiд кохання до вродливоi невдячностi, котру ви у ламентацiях ваших на iм’я назвали.