Премудрий гідальго Дон Кіхот з Ламанчі. Ч. 2

]

Тим часом Санчо заснув уже пiд корковим деревом, а Дон Кiхот i собi прикорхнув трохи пiд гiллястим дубом, та за коротку часину збудив його гомiн якийся за плечима; схопився рицар на рiвнi i став розглядатися та розслухатися, що то воно й де гомонить. Аж бачить – вершникiв двое; один зiскочив iз сiдла та й каже другому:

– Злiзай i ти, друже, та попусти повiддя коням; для них у сьому мiсцi, здаеться менi, досить буде пашi, а для думок моiх любовних доволi тишi й самотностi.

Сее кажучи, простягнувся в три мига долi i, як припадав до землi, щось на ньому забряжчало, нiби зброя – певна ознака для Дон Кiхота, що то був мандрований рицар.

– Брате Санчо, от нам i пригода!

– Дай Боже, щоб добра була, – обiзвався Санчо. – А де ж вона, паночку, тая вельможна сеньйора пригода?

– Де, питаеш? – Дон Кiхот йому. – Вiзьми очi в руки та й дивись: он там лежить на землi мандрований рицар, i видиться менi, не дуже в нього на душi весело, бо i з коня зiскочив i додолу впав нiби аж з досадою, а як падав, то зброя на ньому бряжчала.

– А вiдки ж ваша милость знае, що се i есть пригода? – спитав Санчо.

– Ну, може, як не сама пригода, то хоть ii початок, – одказав Дон Кiхот, – бо так вони звичайно й починаються. Та послухай-но, вiн, здаеться, настроюе лютню чи торбан, прокашлюеться i продирае горло, певне зараз спiвати буде.

– А далебi, що так, – пiдтвердив Санчо, – i знати з усього, що лицар той закоханий.

– А незакоханих мандрованих рицарiв взагалi не бувае, – зауважив Дон Кiхот. – Послухаймо ж, то, може, по ниточцi й дiйдемо до клубочка його думок, бо з переповнi серця, як то кажуть, промовляють уста.

Санчо збирався вiдповiсти щось пановi, та йому перебив голос Лiсового Рицаря, а був той голос не надто добрий, та не надто й поганий. Наставили вони вуха й почули, що спiвав закоханий рицар.

Сонет

Наказуйте, я слухаю, сеньйоро,

Святий закон для мене ваш наказ,

Всi вашi примхи виконаю враз,

Являючи безприкладну покору.

Помру я без единого докору,

Як хочете, щоб я безмовно згас,

А хочете – дзвiнкi пiснi для вас

Велю зложити муз i грацiй хору.

Моя душа, що вiд жаги стражда,

Як вiск, м’яка i, як алмаз, тверда,

І в нiй Амур пануе переможно.

Вiд мене в дар приймаючи цей скарб,

Лишiть на нiм чи вiдбиток, чи карб, —

Я слiд довiку збережу побожно.