Премудрий гідальго Дон Кіхот з Ламанчі. Ч. 2

Роздiл XVII,

де ясуеться найвища вершина i скрайня межа, якоi сягнула й могла сягнути Дон Кiхотова нечувана одвага в щасливо перебутiй пригодi з левами

Повiдае iсторiя, що як гукав Дон Кiхот Санча, аби шолома йому подав, джура сторгував саме у вiвчарiв гляганого сиру; бачивши, що пановi спiшно дiеться, не знав гаразд, що з тим сиром робити i куди його покласти, а кидати жаль, бо грошi заплатив уже. Не довго думаючи, сунув те добро в шолом панiв, та й до нього – що там йому так пильно припало? А той йому й каже:

– Подай-но, друже, шолома: або я мало розумiюсь на пригодах, або оце така нам прилучаеться, що конче маю стати i вже стаю до бронi.

Шляхтич у зеленiй киреi, почувши тi слова, розглянувся пильно на всi боки, та нiчого не побачив, крiм фургона, що iм назустрiч iхав; на фургонi тому були двi чи три хоруговки, якi свiдчили, що везеться в ньому якийся скарб його королiвськоi милостi.

– Добре зготувавсь до бою – перемога за тобою, – сказав вiн шляхтичевi. – Нiколи не завадить матись на осторожностi, бо я на самому собi досвiдчив, що маю ворогiв видимих i невидимих, i не знати де, коли, як i в чиiй подобi можуть вони на мене напасти.

І обернувшись до джури, зажадав од нього шолома; той же, не мавши часу гляганець iз нього вийняти, так i подав. Дон Кiхот ухопив його сквапливо, не дивлячись, i насадив собi на голову; сир здавився й пустив сироватку, що патьоками побiгла по виду й по бородi Дон Кiхотовi. Сторопiлий рицар спитав у Санча:

– Що воно таке, Санчо? Чи то череп менi розм’якшився, чи мозок розтопився, чи то пiт мене з голови до нiг проймае? Якщо я i вмокрiв, то не з переляку, хоть пригода, що мае менi статись, без сумнiву, жахлива… Дай-но чимось утертись, якщо маеш, бо пiт рясний аж очi заливае.

Санчо мовчки подав йому хустку, похваливши в думцi Бога, що пан не здогадався, в чому рiч.