Дріт

 – Але ж дрiт… – спотикнувся очима об залiзяччя на столi.

– При чiм тут цей мотлох? – не втямила дiвчина.

– Лукавство в нiм, – стояв на своему Славко. – В'язати людину треба до межi, бо iнакше можна й розрiзати навпiл. Ось у чiм бiда, Таню. Не городи фiлософських тинiв, скажи краще чесно – нащо все? Нащо перстень, нащо цей дрiт, нащо крадiжка й нинiшнi вмовляння, аби я повiрив тобi, як завше? Була любов, було те?пло й затишно, а це все, що вiдбуваеться нинi, нащо?

– Нащо, питаеш? – звузились очi. – А я не знаю, нащо.

Я в дротах не тямлю, що ти викладаеш iх на стiл i тицяеш якимось довколадротовим безумством межи очi. Я одне знаю, що б ти там собi не намислив, обпившись вiдьомським пiйлом – не брала я персня. Але це знання для мене, для тебе ж, зашореного у лжевiрi, сюю правду осягнути нереальним завданням е. Ти ж дротину в голову увiбгав, бiльше там нiчому немае мiсця. Жалем, нiби дротом, скрутив ти себе, Славку, аякже, дорогоцiнного персня втратив. Чим применшити твiй жаль – не знаю. Ось, вiзьми, бо нiчого iншого, аби втiшити тебе, на ум менi не йде.

Простягла долоньку, на якiй покоiлися знятi з пальцiв дешевенькi каблучки.

– Бери, – просила.

Вже й руку простягнув, аби взяти – та й застиг.

Євтихiiнi слова ввiрвалися в мозок: «Вона, аби вирватися з круга, свiй круг кине тобi межи очi. Далi обирати тобi – або взяти ii круг i випустити пташку з грiха, або не взяти ii круга й замкнути в смертельний зашморг…»

«Випустити, випустити – стугонiло серце. – Перснiв на свiтi тьма, Таня – одна».

«Та яка вона одна, – бубонiло в душi, – коли персня поставила вище всього – i тебе, й кохання, й щастя спiльного. Перснiв – тьма, але для мiрила людськоi душi достатньо й одного».

– Бери, – просила дiвчина, простягаючи своi каблучки.

Вiдсмикнув руку – не взяв.

– Забери, – прохарчав. – Забери своi чари – вже не дiють. Дрiт на столi, не в землi – все розтало, щезло, лишився тiльки прозорий бiлий свiт, де не годен нiхто сховати навiть найменшоi цяточки. Таню, облиш, цяточки не годен нiхто сховати, а ти отакенну пляму мостиш перед очi.

То я ж не слiпець, я зрячий, Таню. Я ж кохав не стiльки тiло твое, скiльки душу. А тепер розвиднилося – катма душi; а одне тiло, хай i найрiднiше, воно ж – пустка. Ну нащо менi пустка, подумай, Таню.

Стисла каблучки в долоньцi.

– Не вiриш, значить? – перепитала.

– А в що вiрити, Таню? – розводив у розпачi руками. – Дрiт на столi, Євтихiя, як у воду, дивилася в наше життя – немае в що вiрити.