Дріт

– Побачимо ще ми з тим дротом, – похнюпився Славко.

– Я тебе просила – йди, не шукай скорботи, – нагадала Євтихiя. – А тепер слухай до кiнця, як узявся. Коли рване лукавство ти кинеш лукавицi межи очi, коли правду персня покладеш перед нею на стiл, вона попаде в круг i, аби вирватися з нього, свiй круг кине тобi межи очi. Далi обирати тобi – або взяти ii круг i випустити пташку з грiха на волю, себто, простити, або не взяти ii круга й замкнути в смертельний зашморг лукавицю, сирiч ii закляттям замкнути ii життеве коло.

Добре вислухав моi слова?

Стенув Славко плечима, бо й сам не знав, як вiн iх, тi слова, вислухав i чи надто второпав що в закрученiй мовi, крiм одного: жахливого, немилосердного, нестерпного – перстень узяла Таня.

– То що? – стрiв Славка надворi зiв’ялий чоловiчок.

– Ваша Євтихiя – не прожектор, морок, – простогнав Славко.

– То тiльки так здаеться, – кинув навздогiн чоловiчок. – Прожектор же висвiтлюе не тiльки райдужнi обрii, а й купу лайна на дорозi, в яку ти ледь не вступив.

Свiтло, хлопче, це не радiсть, це – правда. А правда рiдко бувае солодкою. Тож терпи, аби не обплювати всього свiту, бо iншого, аби жити, в нас немае.

– Краще жити в пiтьмi, нiж при такiм свiтлi! – скрикнув Славко.

– Кожен сам вибирае свою долю, навiть якщо вона накреслена на небесах, – даленiв чоловiчок.

* * *

Причвалавши зi зродженою Євтихiею скорботою додому, Славко першим дiлом заходився нишпорити по подвiр’ю – шукав дрiт. Нiчого схожого не знаходив, уже й воскресати почав, брехня Євтихiiнi слова, брехня – як раптом в попiдтинню узрiв стримлячу iз землi iржаву дротину.

Потягнув – не даеться. Знайшов лопату, розкопав яму, витягнув на свiт божий зо два метри дроту.

– Ого, Таню, – похнюпився, – добрячий шмат ти вклала в землю, не тiльки на вiк мiй мiрилась, а й на поза нього плани мала.

Потягнув той дрiт Славко в хату, бiля софи поклав, у зажурi схилився.

Намацав мобiльника, тицьнув у клавiшi, вгледiв на екранi миле личко, обрамлене написом «Танюшка», послав дзвiнок у всесвiт.

– Алло, – долинуло здалеку. – Славко, чого тобi, бо менi нiколи.

– Хочу тебе бачити, – викублив важко.

– Я теж, але менi, iй-богу, нiколи, – озивалася далечiнь.

– Таню, в нас бiда, – iскрою шелеснув у всесвiт.

– Яка? – жахом сповнилися далi.

Глянув Славко пiд ноги на iржаву в’язь.

– Дрiт, – видихнув.

– Який дрiт? – незримою тривогою вiяло з далеких мобiльних просторiв.