Дарована весна, або Відьма за чужим призначенням

Утiм, вiн лише вдавав, що йому було шкода зайчика, i через те його стрiли не досягали мети. Олесь мазав ненавмисне, вiн не мав достатньоi сили в руках i майже зовсiм не бачив на вiддалi бiльше п'яти сажнiв.

– Нездара! – давала стусана йому сестра, гордо вiдкидаючи за спину свою бiлоснiжну косу.

– Геть безрукий! Ще й жалiсливий такий, ти диви! Тобi лише в гнiздечку бiля панiматки сидiти! – вигукував Юрась iз усмiшкою на тонких губах.

І Олесь знову натягував тятиву. І знову його стрiла влучала в кущ глоду, полохаючи пару безталанних жовтокрилих щиглiв.

Добре, що нiякими незвичайними даруваннями, себто волшбою чи чарами, Олесь не володiв, бо рiс вiн злим i ображеним на свiт хлопчиком, i хто знае, як би вiн помстився Юрасю й Сусаннi за щоденнi приниження, якби мiг це зробити потайки. Олесь по-стоiцьки терпiв усi образи, не говорячи iм у вiчi жодного кривого слова, рахував на своi бiлiй шкiрi синцi та на своiй дитячiй душi шрами. Вiн знав лише, що настане час, i все змiниться.

А помiж тим, у Киевi, життя Рути по смертi матерi перетворилося на сон. Такий тягучий i жахливий сон, iз якого нiяк не можеш прокинутися, скiльки зусиль не докладав би. Тепер Рута знала двi важливi речi: вона вiдьма, i вона – зла. Як жити далi, убивши власну матiр, дiвчина не розумiла. Вона не могла навiть ходити в храм i просити прощення в Господа Бога, бо сама собi нiяк не могла пробачити.

Та бiда не приходить одна. Нiхто – окрiм неi самоi, звiсно, – i не думав звинувачувати юнку в материнiй хворобi, аж поки на iхньому кутку не почалася пошесть моровоi язви.

Люди хворiли й помирали. Навiть дипломованi нiмецькi лечецi[5 - Лечець – застрiле означення професiйного лiкаря.] iз Верхнього мiста нiчим не могли зарадити бiдолашним, тож церковникам доводилося скидати все на Божу кару, волю провидiння й капостi нечистого.

При згадцi про нечистого люди хрестилися й перебирали в головi всiх мiсцевих вiдьом, волшбинь i старих знахарiв, що досi молилися Сонцю-Даждьбогу й приносили жертви Ладi й Мокошi замiсть того, щоб вiдбивати поклони Пречистiй Дiвi.

Почалися розправи. Кiлькох знахарiв вигнали з мiста, двiйко повивальних бабок судили, одному слiпому волхву спалили хату. Але хвороба продовжувала бенкетувати в тiлах православних, зачепивши й окатоличених литовських шляхтичiв на Замковiй горi, i татар, i юдеiв на Копировому Кiнцi, i зрештою, звинувачення посипалися на щойно овдовiлого Рафала та його безталанну дочку.