Дарована весна, або Відьма за чужим призначенням

Агрипинка ж наша була геть здоровою, дебела така жiнка, ще й вiдьма! Мо', серце не витримало, або хто сильнiший яку капость наслав. Землею з цвинтаря вам дверi часом не перемазували?

Крик застряг у горлi Рути. Із очей горохом покотилися сльози. Батько спробував було обiйняти ii, щоб заспокоiти, але Рута з силою вiдкинула його руку. Тепер вона ненавидiла тiльки себе. Вона одна, лише одна знала, вiд чого насправдi померла мама.

За кiлька верст на пiвнiч, у великiй хуторськiй садибi серед густих полiських лiсiв, мешкав хлопчик, лиш на пару рокiв молодший Рути, який так само ненавидiв.

Щоправда, не себе й не маму. Нi, маму вiн свою любив, навiть обожнював, адже був найменшою дитиною в родинi, мазунчиком. Батька свого, котрий мiг би вiднадити його вiд надмiрноi материнськоi опiки, хлопчик навiть не пам'ятав. Ненавидiв Олесь своiх брата та сестру.

Хлопчику тодi виповнився лише рiк, як його батько, полiський шляхтич Максим Чернецький, рiд якого виводили ще вiд чернiгiвських князiв, загинув у вiйнi з турками десь пiд Аккерманом[3 - Аккерман – сучасний Бiлгород-Днiстровський, у XVII ст.

арена бойових дiй мiж турками й козаками.], залишаючи своiм нащадкам дарований за ратнi подвиги невеличкий замок на Подiльськiй Украiнi, кiлька мисливських угiдь i затишне родове гнiздечко з хуторцем над Десною. Мама була убита горем. Не те, щоби вона так любила свого чоловiка, за якого була видана батьками, збiднiлими московськими боярами, ще в дванадцять лiт, просто не знала, як можна жити без нього.

Старшим у iхнiй сiм'i зробився Юрась, а правою його рукою була сестра, Сусанна. Обое вдалися в батька – мiцнi тiлом i духом, вправнi в полюваннi, гострi на язик i пихатi, мов заморськi павичi, чи принаймнi iндики. Олесь же рiс хворобливим хлопчиком. Йому не подобалися фiзичнi вправи, вiн терпiти не мiг полювання, надаючи перевагу книжкам i малярству. Поки його брат iз сестрою стрiляли фазанiв, вiн вивчав латину й французьку та, крадькома вiд хуторського дяка, копiював лики святих.

Проте Олесю не завжди вдавалося уникати полювання.

– Покажи, на що ти здатний! Ну ж бо, доведи, що ти нащадок роду Чернецьких! Доведи, що ти шляхтич! – кричала йому Сусанна, i хлопчику доводилося заряджати рушницю, чи того гiрше – натягати тятиву лука, щоб пiдстрелити нещасного заляканого зайця[4 - У XVII сторiччi шляхтичi досi використовували лук i стрiли для забавок та пiдкреслення свого шляхетного походження вiд прадавнiх сарматських воiнiв-кочiвникiв.].