Дарована весна, або Відьма за чужим призначенням

 – Ви навмисно це все придумуете, мамо! Ви просто хочете, щоб я була така, як ви! А я не вiдьма, i не горiтиму, як ви, вiчно в пеклi! І в мене колись навiть з'являться друзi, якi не будуть дражнити мене жаб'ячим порiддям!

– Помовч', коли дорослi розмовляють, – осадила ii мати, беручись рум'янцем. – Ти води в хату принесла?

Дiвчинка розлючено обвела поглядом Агрипину, поглянула на батька – такого маленького й непримiтного гончаря, iз сильними руками та м'яким серцем, iз ранньою просiддю на лисiючiй головi, який замiсть того, щоб вступитися за дочку, лише мовчки хитав головою.

– Як же я ненавиджу тебе! – викрикнула Рута до матерi, беручи в руки коромисло й два пустих цебра.

Рута бiгла до криницi, що розташувалася на iншому кiнцi урочища, неподалiк Андрiiвського узвозу. Бiгла осiннiми городами, попiд мальовничими порослими чагарниками схилами, а в головi важкими дощовими краплями вистукувало одне слово: ненавиджу….

Воду тягнути було важко, але лють давала силу. Дiвчина витягла два цеберка води й поставила iх рядочком на землю.

Раптом бiля самого вуха заскрекотала сорока. Це сталося так несподiвано, що Рута стрiмко повернулася й незчулась, як зачепила ногою вiдра. Вода, iз таким зусиллям здобута, зараз поливала й без того мокру вiд недавнього дощу землю.

– Ненавиджу ii… Не-на-ви-джу! – прокричала Рута на повен голос, щосили вдаряючи цеберко ногою.

Дзвiнка луна пронеслася урочищем, вiдбиваючись вiд золочених куполiв подiльських церков.

– Бодай вона вже скорiше зникла з мого життя!.

.

Так i не набравши води, повернувшись до двору та люто жбурнувши нi в чому не виннi порожнi цеберка в високi айстри, Рута зайшла в хату. Було на диво тихо й дуже темно, нiбито полуденне сонце нiколи не потрапляло в вiконця iхньоi небагатоi мазанки. Посеред хати розпласталася ii мама, Агрипина, а над нею мовчки схилився батько.

– Клич лiкаря, – побiлiлими губами ледь чутно прошепотiв вiн.

Рута чимдуж кинулася надвiр. Лiкаря знайти було неважко, вiн саме обiдав удома, але його прихiд не допомiг.

– Вона мертва, – похитав головою старий Захарiй, вiд якого тхнуло горiлкою та цибулею.

Захарiй радше був бабером, цирульником, нiж лiкарем, але часом виривав людям зуби й усе тикав iм пiд носа якийсь папiрець на латинi з королiвською печаткою й гербом Кракiвського унiверситету.

– Але я не можу напевно сказати, що з нею стало, – неспiшно продовжив вiн. – Hoc est miraculum[2 - Hoc est miraculum (лат.) – це диво.].