Дарована весна, або Відьма за чужим призначенням

Із-пiд ii очiпка вибилося пасмо волосся кольору вареноi моркви та нiяк не бажало прибиратися з ледь розкосих бурштинових очей.

Рута добре знала, про яке навчання йдеться. Насправдi, вона дуже любила вчитися! У школi при церквi вона давно вже навчилася читати й писати, тож тепер могла не лише прочитати «Житiе» та «Апостола»[1 - «Житiе», «Апостол» – церковнi книги, по яким у XVII ст. навчали читати.], а навiть переписати не одну сторiнку рiвним, калiграфiчним почерком. Але тут iшлося про iншу науку, вiдьмацьку.

Їi мама була вiдьмою. Увесь куток, коли не весь Киiв, знав про це. Коли приходили за порадою чи за якимось зiллям, шанобливо вклонялися й говорили: «Панi Агрипино, пожалiй нас нещасних!» То курочку приносили, то молочка, то бувало, i черевички новi, а за очi називали не iнакше, як рудою жабою. Їi матiр боялися, а вiд того – тихо проклинали.

«Це все вiд нечистого», – говорив iй святий отець Серафим у школi при Десятиннiй, куди Рута ходила за наполяганням батька, такого м'якого й добросердного чоловiка, православного християнина, який нiяк не мiг змиритися зi знахарством дружини, але й забороняти iй не смiв.

«Це було б однаково, як заборонити ластiвцi лiтати чи рибi плавати», – сумно говорив вiн, протираючи вiд пилу iкону Богоматерi на покуттi.

Та найгiрше з усього було те, що Рута, мов двi краплi води, була схожа на свою матiр! Їй майже сповнилось тринадцять, найуразливiший вiк, як казав тато.

Їi звали Рутенiею або ж просто – Рутою. Лиш тiльки вiд чарiвноi рути-квiтки, що за повiр'ям Купальськоi ночi зацвiтае багряно-червоним i сповнюе потаемнi бажання, у неi не було нiчого, i це дратувало ii ще бiльше! Повненька неповоротка юнка з усипаним веснянками-ластовинням обличчям, маленькими зацькованими очиськами й рудим, мов пожовклий сонях, волоссям. Вона ненавидiла свое iм'я, свое ластовиння, свое волосся, та найбiльше – свою маму.

– У неi дар, Рафале, – продовжувала мама.

– То й нехай. Буде в нас у сiм'i хоч одна нормальна жiнка, а не вiдьма, яка жодного шабашу не пропустить. Недаремно ж ми ii до церкви вчитися вiддали…

– Тодi я ще не знала, наскiльки вона… кх… могутня. Не смiйся, Рафале, я вiдчуваю… вiдчуваю ту силу, що прокидаеться в нiй, i якщо вона не навчиться з нею обходитися, тодi цей подарунок долi може обернутися прокляттям.

– Дурницi! – викрикнула Рута виходячи з сiней.