Дарована весна, або Відьма за чужим призначенням

Дарована весна, або Вiдьма за чужим призначенням

Наталiя Довгопол

Дар може обернутися прокляттям, якщо не знаеш, як ним користуватися. Пiдлiтком Рута не хотiла прийняти свою вiдьомську силу та поплатилася за це смертю матерi. Вiдтодi вона оселилася самiтницею на березi Десни, давши обiтницю зцiлювати людей своiми чарами, не коячи жодного зла. Проте однiеi весни все змiнилося, коли до свого полiського маетку повернувся з Францii кволий панич Олесь Чернецький.Цей роман перенесе читача у XVII сторiччя, коли древнi чари iснували плiч-о-плiч iз християнською вiрою, а кохання та честь важили бiльше, нiж життя.

Наталiя Довгопол

Дарована весна,

або Вiдьма за чужим призначенням

Восени городи пахнуть яблуками, сухими бур'янами й добривом. Але навкруги пахло лише смертю. Прокидаючись, Рута одразу намагалася викинути з пам'ятi той в'iдливий запах – запах смертi, – котрий вона ловила в повiтрi щоразу, коли бачила один i той самий сон.

Солодко. Було так нестерпно солодко, що хотiлося вивернутися назовнi.

Сюди додавалися й гiркота полину, i солоний смак слiз, i щось невловиме, гнiтюче та безвихiдне. Лють сповнювала серце, багрянцем застилаючи дитячi очi. І ось вона вже не Рута, не розгублена дiвчинка-пiдлiток, не людина… у неi за спиною два чорних крила. Вона – птаха. Сорока.

І вже лежать на землi пустi цеберка, у якi так нiхто нiколи бiльше й не набере води, порване намисто-оберiг, подароване мамою… вона летить над своiм домом, пустим i холодним, пролiтае над киiвськими горами, над церквами й кам'яницями, дерев'яними зрубами й мазанками.

Люди затуляються вiд неi руками, сиплють прокльонами, а дехто навiть кидае камiння. У головi лунае дзвiнкий хлоп'ячий голос: «Татусю, гляди, я поцiлив Смерть!»

Вiд ударiв того камiння, вiд крикiв у головi, а ще бiльше – вiд разючоi пустоти, яка щораз з'iдала зсередини, Рута прокидалась. Далi розтоплювала пiч, грiла воду, готувала снiданок i силкувалася забути свiй нав'язливий сон. Принаймнi до наступноi ночi.

Але варто було лиш заплющити очi, як пам'ять знову й знову повертала до подiй того злощасного дня…

Батьки сварилися i, здавалося, цього разу через неi. Укотре через неi. Мама аж заходилася криком; ii чутно було, певно що, на iншому кутку Гончарiв. Вона не вмiла навiть розмовляти впiвголоса, не те що тихо лаятися.

– Ну що за дитина! Вона уперто не хоче вчитися! – кричала кирпата жiнка роздуваючи товстi щоки.

Обличчя ii було повнiстю покрите ластовинням.