Дарована весна, або Відьма за чужим призначенням

Рута не переставала нестямно кричати, але тепер до цього крику додалися голосiння й усiх тих двох десяткiв мiщан, якi насмiлилися потурбувати спокiй ii сiм'i.

Вона сама не розумiла, що коiлося. Нарештi замовкнувши, Рута озирнулася довкола на людей, що корчилися вiд болю на порозi ii хати, на облитого кров'ю та вже неживого батька, на дiм, що зробився для неi таким ненависним… Дiвчина одразу ж зрозумiла, що сталося, але не могла, не хотiла собi в цьому зiзнаватися.

Рута переступила через тiла стогнучих людей i, як була, босонiж, розхристана, попрямувала до дверей.

Похитуючись i ледь тримаючись на ногах, вона насилу дiйшла до шляху й попленталася по ньому в напрямку мiських ворiт. Це мiсце вже давно перестало бути ii домом. Та чи було воно ним коли-небудь?

Вулицi встеляв осiннiй туман, дороги пiдсвiчували лише поодинокi вогники у вiкнах. Та Рутi було зовсiм не страшно. Якось байдуже. Вона навiть не бажала розумiти, що сталося. Вона просто йшла вперед.

Не дивно, що дiвчина незчулася, як раптом хтось узяв ii за плече.

Це був дячок iз iхньоi церкви. Вона майже не знала його. Подейкували, що вiн приiхав сюди звiдкись iз Канева кiлька тижнiв тому.

Рута здригнулася всiм тiлом. У неi не лишилося сили нi вiдкинути його руку, нi тiкати, нi бодай злякатися.

– Ти Рутенiя, дитя? – запитав вiн.

Голос отця звучав тихо й спокiйно. Не дочекавшись вiдповiдi, дячок узяв ii за руку й легенько потягнув за собою.

– Ходи, маленька. Ходи зi мною, вони шукатимуть тебе, i Бог зна', що зроблять, коли знайдуть.

– Панотче, я вчинила страшний грiх… – нарештi спромоглася вiдповiсти вона.

– А хто в цьому свiтi без грiха? Дочко, послухай, що каже тобi мудрий чоловiк. Іди за мною!

Вiн ледь не силомiць поволiк за собою Руту, яка нiяк не могла взяти до тями, чи ii справдi рятують, чи готують до страшнiших за смерть тортур.

Рута прокинулася на устеленiй м'якими ряднами лавi, у маленькiй напiвтемнiй комiрчинi з одним завiшеним фiранками вiкном. У кутку розташувалася прикрашена мальованими кахлями грубка, iз якоi долинав розмiрений трiскiт дров.

Пахло травами: деревiем, любистком i ще чимось, що вона нiяк не могла впiзнати.

Дiвчина не поспiшала пiдводитися. Тiло болiло, мов весь минулий день вона провела на городi чи носила воду вiд самоi Глибочицi. Руки тремтiли, i вона з потугою стиснула ряднину, намагаючись опанувати себе.

Де вона? Що сталося? Пам'ять потроху нагадала про подii, що вiдбулися напередоднi.