Дарована весна, або Відьма за чужим призначенням

Ось натовп iхнiх сусiдiв iз очманiлими очима зiбрався бiля дверей хижки, готовий пiдiймати всiх на вила, ось тато лежить долi в калюжi власноi кровi, а ось – найстрашнiше – люди опускаються на колiна вiд одного лиш ii крику… Вона боялася. Боялася самоi себе.

Зненацька пролунали тихi кроки. Дiвчина заплющила очi, вдаючи, що ще спить, але запiзно. Молода жiнка помiтила ii швидкий погляд. Не вимовивши й слова, теплою рукою, вiд якоi пахло парним молоком, вона торкнулася чола Рути.

За мить жiнка зникла, натомiсть почувся шелест полiв довгого одягу, i господар хати сам зайшов до комiрчини.

Вiн пiдсунув до себе широкий обтесаний пеньок i зручно примостився на ньому бiля самоi лави.

Зараз Рута пригадала його iм'я. Його звали отець Никодим. Цього дивного вiдлюдькуватого дячка, що раптом поселився на iхньому кутку, остерiгалися всi дiти. Вiн був низького зросту, мав куцу цапову борiдку й пронизливi ясно-синi очi, якi постiйно хитрувато нишпорили довкола. Здавалося, що вiн постiйно посмiхаеться своiм потаемним думках, яких нiкому не дозволено знати.

– Завтра вiдспiвуемо твого батька, – перше, про що сповiстив дiвчину дячок.

Рута мiцно заплющила очi й примусила себе стримати сльози.

– Завтра? Я спала два днi?

Отець Никодим лише згiдно нахилив голову. Його обличчя було спокiйним, тож дiвчинка нiяк не могла розiбрати, що коiться в дячка в головi.

– А… тi люди..?

– Вони живi. Щоправда, не дуже здоровi. У Корчувашиноi так ноги звело, що досi пiдвестися не може.

Але вона, кажуть, завжди слаба була на ноги… Схоже, що й на голову нездорова, – раптом змовницьки всмiхаючись додав вiн. – А в Степана Теслi тепер болять зуби. Я йому вже цiлих три з того часу вирвав.

– Панотче… Ви знаете, що то я все накоiла? – ледь не викрикнула Рута. – Палати менi за це в пекельному вогнi! То я наслала хвороби на всiх тих людей! Але я не хотiла, видить Бог, не хотiла! «Кто чародеи в дом свой призывает, обругав Бога, беса почитает, може, на мал час демон послужити, на вечно будет он за то томити»[6 - Симеон Полоцький, зi збiрки «Вертиград многоцвiтний».

], – виголосила вона вивчений в школi вiрш, який священик виписав спецiально для неi. – Вони вбили батечка..!

І бiльше не стримуючись, Рута розревiлася, затуляючи долонями обличчя.

– Господь i так покарав тебе достатньо. Не бiйся, я не видам тебе, дочко. Чув, твоя мама була, е-е-е… вiдьмою?

У вiдповiдь Рута лише схлипнула.