Дарована весна, або Відьма за чужим призначенням

– Чув, чув, що вiдьомство передаеться дiвчаткам у спадок… Але така велика сила! І зовсiм неприборкана! – несподiвано очi немолодого вже чоловiка загорiлися юнацьким вогнем, нiби йому розказали, де закопаний королiвський скарб.

Лише зараз дiвчина помiтила в руках у отця Никодима згорток паперу, куди вiн щось старанно занотовував.

– Як почуваешся зараз? Зовсiм слаба? Ой, я ж для тебе тут сиру купив, i хлiба свiжого! Оленко, леле моя! – гукнув вiн до жiнки, яка стояла за фiранкою, i щось показав iй на мигах.

Жiнка вiдповiла так само на мигах, лиш вiдкриваючи рот, нiби риба, що не могла нiчого сказати пiд водою.

– Оленка – дочка моя, – раптом сповiстив отець Никодим. – Вона не чуе й не говорить вiд народження. А я все життя шукаю спосiб – можливий i неможливий, щоб ii вилiкувати. Ми вже й у Константинополi побували, i в землi мавританськi заiздили, але нi служителi Христа, нi Аллаха, нi диких африканських богiв не змогли нам зарадити.

За мить перед Рутою стояла миска пшоняноi кашi, тарiлка з козиним сиром, кухоль молока й свiжоспечена житня паляниця, густо посипана невiдомою дiвчинi пряною травою.

Коли Рута нарештi поiла, Никодим продовжив питати. Багато запитував про маму, тата, про те, чи вчилася сама Рута чарувати. Усi вiдповiдi записував у свiй зшиток, а на розповiдi про смерть мами пiдвiв голову й довго вдивлявся у Рутинi карi очi, нiби намагаючись в них прочитати, що ж саме вона недоговорила.

– То мене судитимуть? – нарештi запитала Рута, коли питання отця скiнчилися.

– Якщо впiймають, – кивнув вiн. – Наразi нiхто не знае, що ти, дитя, тут. І дасть Господь, не дiзнаеться.

– Але ж… Ви служитель Бога, а Бог ненавидить таких, як я…

– Хто тобi сказав таку дурницю? Бог любить всiх своiх дiтей. І Христос, i Даждьбог, i навiть кривавий Перун. Тiльки тобi треба буде вчитися стримувати своi чари, пускати iх лише на помiч людям, а не на кривду.

Рута розгублено клiпала очима. Слова церковного дяка нiяк не вкладалися в ii головi.

– Але я не знаю, як це зробити! – нарештi спромоглася вiдповiсти вона.

– Прийде час, i ти навчишся, маленька моя. А потiм повернешся сюди i явиш старому дiдугану, який вже не зможе ходити власними ногами, чудеса зцiлення!

Никодим говорив так натхненно, а в його очах стрибали такi лукавi бiсики, що неможливо було не посмiхнутися.