Ключник світів

Тiльки коли залишилася половина пiци дiвчина глибоко зiтхнула i вiдклала коробку.

– Ось це я розумiю: наiлася, так наiлася, – промовила Дарина сама собi, а пiсля паузи звернулася до кота.

– Бачиш, Муська, що стаеться, коли не встигаеш поiсти на роботi, а вдома конем грай.

Дарина поклала кота поруч iз собою на диван. Вона занурилася в легкий ситий стан дрiмоти пiд задоволене муркотiння вихованця i звуки з телевiзора. Їй було все одно, що дивитися. Вона просто ввiмкнула перший-лiпший телеканал, а через якийсь час знову заснула.

Їi розбудив дзвiнок по мобiльному телефону. Дарина не вiдразу зрозумiла що вiдбуваеться. Голова трохи болiла як пiсля похмiлля. Вона спала на диванi одягнена, подушкою служила коробка вiд пiци. Поруч лежав кiт, спостерiгаючи за своею господинею.

Дарина пiдскочила в пошуках телефону. Телефонував батько.

– Так тато, привiт, – сонно вiдповiла вона на дзвiнок.

– Як там мiй консультант поживае? – ласкаво запитав Св’ятопятов.

– Вiдмiнно, ще пiв годинки i я буду готова до подвигiв, – позiхнула Дарина.

– Якi пiв годинки? Ти що спиш ще? Перша година, а на роботу тобi не треба хiба iти? – обурився полковник.

– Як перша година? – здивувалася Дарина. Вона схопила маленький годинник з журнального столика. Стрiлки показували п'ятнадцять хвилин на другу. Їй нiчого не залишалося, як поспiхом попрощатися з батьком i максимально швидко зiбратися на роботу.

– О нi! Керiвник мене вб'е! – викрикнула вона, подивившись на телефон. Нiяких викликiв НЕ висвiтилося.

Це було дивно. Вчора Венiамiн Тихонович зробив iй зауваження з погрозами звiльнити, а сьогоднi о першiй годинi дня вiд нього немае жодного дзвiнка.

– Ой, напевно, я вже звiльнена! – знову вигукнула Дарина i…

…звалилася з дивана.

– Що це? – не зрозумiла вона. – Сон?

За вiкном були сутiнки. Дарина потягнулася до свого мобiльного телефону. 6:00 Ранок, ще тiльки ранок.

– Здаеться, я божеволiю, – тихенько промовила вона.

Голова трохи болiла, як пiсля похмiлля. Дарина сидiла бiля дивана, з коробки пiци, що була iй подушкою, вивалилися залишки шматкiв прямо на пiдлогу.

Кiт лежав поруч, спостерiгаючи за своею господинею.

Дарина струснула головою. Треба ж було такому наснитися. Вона залiзла назад на диван, забравши кота в оберемок. Тiло знову огорнула дрiмота. Разом з нею звiдкись з'явилися тривога i острах.

– Нi, – несподiвано вимовила Дарина, налякавши Муську. – Треба вставати, дуже вже все реалiстично. І я знову розмовляю сама iз собою.