Я дарую тобі смерть…

Калина не мала сили нi говорити, нi прощатися, наче вiдчувала: бiльше не побачаться.

– Жiнко, не хорони ня, прошу тя, – не витримав Олекса.

– Я не хороню, – вiдвела вологий погляд нещасна. – Та якось тривожно, – безсилим голосом ледве видавила з себе.

Тiльки маленька Марiечка бiгала бiля батька, замовляла подарунки i була впевнена: вони ще обов’язково стрiнуться…

* * *

Легкоi дороги Олекса не чекав, та вона виявилася пекельною. Кiлька днiв йшли пiшки, потiм на поiздi до Праги й, нарештi, знайшли людину, яка допомогла пробратися на вантажний корабель в Антверперi, що прямував до Канади.

Близько мiсяця горяни провели серед океану. Зусiбiч, куди лиш око не сягае, – одна вода. Нi клаптика сушi. Здавалося, це триватиме вiчнiсть.

Уже проплачений проiзд додатково ще й вiдробляли прямо на кораблi: вантажили, виконували всiляку роботу за дорученням капiтана i не тiльки. Вони ж тут – нiхто. І якщо з ними щось станеться – нiхто й не шукатиме. Навкруги вода, лише вода…

Нiколи не думав Олекса, що ii може бути так багато.

А коли пережили шторм, вiдчув, що вода – то ще й страшна сила, смертельно страшна.

Та ось нарештi, коли око людини звикло бачити тiльки океанськi безмежнi простори – на горизонтi з’явився берег. Спочатку чоловiки навiть не повiрили. Подумали – мариться. Але з кожною хвилиною жадана земля наближалася.

– Кана-адо! – мимоволi вирвалося в захопленого Олекси. – Будь нам другою батькiвщиною. Прийми своiх дiтей…

Вiщими були тi слова… несвiдомими й вiщими…

Не думав бо й не гадав тодi молодий заробiтчанин, що вже нiколи не ступить його нога на свою рiдну землицю, нiколи не побачить коханоi Калини, свого села, своеi вiтцiвзнини.

Але зараз в його головi роiлися геть iншi думки: скорiше б знайти хоч якусь роботу, назбирати грошенят та й додому, до отчого, милого серцю краю.

Та щойно зiйшов з корабля, рожевi окуляри миттю сповзли з очей. Виснаженi дорогою, худi, мов скелети чоловiки, хитаючись ледве пленталися один за одним.

Навiть дужий Олекса вiдчував тремтiння у колiнах, слабiсть у всьому тiлi. Крок за кроком важко ступав по суходолу, обливаючись потом. Нарештi прозвучала команда зупинитися.

Олекса застовпiв. Очам вiдкрилася жахлива картина: на площi було сила-силенна люду. Їх сортували й розглядали, як товар.

Канадськi магнати добре знали, кого привозять такi кораблi. Тому обирали найкращих: дужих, здорових, мiцних.