Я дарую тобі смерть…

Одразу пристав на iдею групи односельцiв рушати в чужi незвiданi краi. Хоч куди, аби лиш з колiн пiднятися.

Лише одне його гризло: Калина заявила, що категорично проти.

– Най собi йдуть, куди хотять, – мала на увазi сiльських чоловiкiв. – Балаканини повно, а ще не еден не розбагатiв, – боляче скривилася. – Як ото, вiрити чужому чоловiковi? – хмикнула, згадуючи агента. – Іти, не знати куди. Лишати голодних дiтей.

Мовчав Олекса. Тяжко мовчав, бо пiслязавтра рушати в далеку й нелегку путь. Вiдкладати нiкуди.

Сьогоднi ж треба починати важку розмову.

– Калинко, солодка моя, майже ми так не прожиеме, – тихо почав, не знаючи, що казати далi.

Жiнка в той час саме поралася бiля печi.

– Як так? – буркнула, заклопотана.

– Без копiйки, сонечко. Гнiй он пора везти на поле, а прийде весна – поорати, i за всьо заплати, бо i ж коня найняти. Умреме потихи з голоду, не дай Боже.

– Йой, лем не починай, – зрозумiла, до чого веде чоловiк. – Другi жиють якось.

– Жиють… – задумано протяг Олекса.

 – І ми будеме жити, як люди, – якось незвично урочисто виголосив.

– Ой щось менi не любиться, що ти так кажеш, – пiдозрiло скосилася на чоловiка Калина. – Онде Бойкiв Василь уже забрався в якусь Америку та й роки про нього нихто не чув. Лiпше би був дома, як такой життя. Жона його – жива вдова та й годi. А теперки знову якийсь фрас по селовi чоловiкiв варахобить, чорт би го забрав. Нее спокою, Боже, нее, – утерла пiт з чола.

– Не кажи так. Дасть Бог, вернеся Василь.

Другого виходу туй нее. Або з голоду вмирати, або iхати. Кажуть, що нинi багато людей прямуе в ту Канаду. Там заводи, фабрики. Робота за грошi. Так що ми з хлопами, як Всевишнiй поможе, пiслязавтра в дорогу. Я так рiшив… – твердо закiнчив i не вiдвiв погляду.

Вiд почутого у Калини ноги вросли в землю, мов по колiна закопанi. Серце гупало, нiби з грудей надумало вирватися. У головi зашумiло. Не могла, сердешна, зрозумiти, за що iй такий удар судьби. Коли виходила замiж – готова була до тяжкого життя, до бiдноти, знала, що тягнутиме злиденне iснування.

То й нехай, аби лиш з коханим разом.

А тепер?

Що тепер?

Хто знае, коли милий вернеться та чи й ступить ще на рiдний порiг?

Нiчого не сказала йому у вiдповiдь.

Лише мовчки повернулася й, наче пiдбита птаха, опустилася на лавицю.

…День вiд’iзду видався сонячний i морозний. П’ятеро заробiтчан зiбралися у центрi Зеленого Лугу бiля корчми, аби вирушити в далеку путь.