Якщо полюбиш прокляття

– Ще й якою! Нi до неi, нi пiсля неi такоi не бачили. Висока, струнка, вправна… як Диводан зранку.

– Хiба тiльки зранку? Я й увечерi прудкий! – хлопчик аж пiдскочив, а дiвчата засмiялися.

– Я пожартувала, – старенька усмiхнулась куточками зморшкуватих губ. – А ще в Огнеслави було руде, як вогонь, живе волосся, що постiйно трiпотiло – чи то од вiтру, чи то вiд ii нестримностi. І мiнливi, iскристi зеленi очi. Дзвiнкi очi.

– Голос дзвiнкий?

– Нi, очi.

– Хiба таке бувае?

– Бувае… Якось пасла вона отару овець за пагорбом, бiля великого струмка.

Там i зустрiла чаклуна. Навеснi це сталося. Мабуть, вiн причарував ii, бо додому повернулась Огнася скаламучена, на себе не схожа. Дивилась у далечiнь, нiби там щось бачила. І весь час поривалася втекти до чаклунiв. Розумiла, що потрапити до них гiрше, нiж до диких степовикiв, але нiчого зробити з собою не могла. І посеред лiта таки втекла. Я дуже сумувала за нею. Їй тiльки п’ятнадцять виповнилося, i не було хлопця, щоб про неi не мрiяв.

– І не злякалася! – Диводан пiдскочив аж пiд стелю. Вiдерце, на якому вiн був умостився, весело грюкнуло, перевернувшись. Але не покотилося, бо мало приплюснуту форму – щоб не дай боже не скидалося на коло. А малий ледь i сам не грюкнувся на чисто виметену земляну пiдлогу. Це знову насмiшило дiвчат, i вiн зухвало вигукнув:

– А хлопцi кажуть: у степовикiв чаклуна бачили!

– Нумо, розкажи.

Диводан сiв на лавку, пiдiбгав пiд себе ноги:

– Люди з Зарiччя iздили до степовикiв мiняти товар.

Там знову колотнеча – Стратомир зi своiми замок на сходi в облогу взяв, а з ними – чаклун! Вiн той замок зруйнував! Кажуть, Стратомир скарбiв без лiку набрав i хоче пiдкорити собi всiх степовикiв.

– Погано… – стара вiдклала прядиво.

– Чому?

– Ми спокiйно живемо, бо степовики мiж собою не миряться – де iм нас чiпати. А якщо об’еднаються… А якi ж скарби Стратомир у замку взяв? У вже зруйнованому?

– Золото ж, мабуть. А то й срiбло! – знову пiдскочив Диводан.

– Срiбло тiльки в чаклунiв бувае, – не згодилася старша сестра.

Хлопчик повернувся до неi:

– Хочу його побачити.

– А вечеряти не хочеш, Данчику?

– Я багато чого хочу! – Диводан пiшов з покою. Дiвчата вслiд усмiхнулися, i бабуся теж.

Залишилися за спиною тепло та затишок низькоi хатини, трiпотливi вогники каганцiв, нiжнi запахи хлiба, льону та вовни.

А надворi – тиша, вiхола ущухла, з чорноi латочки мiж хмарами виглядають великi блискучi зорi.