Якщо полюбиш прокляття

Срiбнi чи що?

Диводан намацав за пазухою сопiлку, та заграти на нiй не наважився – ще смiятимуться. Взагалi-то кпинiв не боявся, бо вдачу мав веселу й часто кепкував iз себе сам. Але щоб хтось глузував з його музики – не хотiлося.

А в головi наспiвувала весела мелодiя. Чи чув десь, чи сам вигадав?

4

Стремена дзвенiли.

Цей звук було чути, бо конi ступали тихо, не iржали, а вершники iхали мовчки й нiчим не порушували тишi. Попереду – суворий похмурий Вельф. Ясного дня його суворе непорушне обличчя здавався навiть трохи замрiяним.

Серед слуг чародiя не було жодного старого, гладкого чи кульгавого, всi, як на пiдбiр: молодi та дужi, ясноокi, з коротенькими свiтлими вусами. Проте iхня холоднокровна незворушнiсть справляла враження якоiсь дивноi хвороби, душевноi немочi чи глибокого потрясiння.

Неозора степова рiвнина дихала весняним пробудженням i дзюрчала безлiччю струмочкiв. Здалеку вже вимальовувалася висока кам’яна фортеця, до якоi й прямували мовчазнi вершники.

Пiд’iхавши впритул, вони побачили, що мiст через рiвчак перекинуто, а брама гостинно вiдчинена.

Як тiльки кiнь Вельфа ступив на колоду мiстка, в прорiзi брами з’явилася Огнеслава. Взялася рукою за коване мереживо залiзних грат, немов пiдкреслюючи хазяйським жестом свое право на цю твердиню.

Висока й струнка, в чорнiй оксамитовiй сукнi, яка щiльно облягала стан i ширшала до низу, з розкiшним поясом, увiшаним разками дiамантiв, вона була б зовсiм схожою на прекрасних чаклунок, якими пишалась легендарна краiна Авiлар, якби не довге вогняне волосся й зеленi-зеленi очi.

– Зупинися, Вельфе! – суворо наказала вона непроханому гостевi. – Не наближайся до замку Тровiка!

Вiн не ворухнувся, не змiнив виразу обличчя, але його кiнь став, ледь пролунав перший звук ii голосу. Задзвенiли стремена й вуздечки – то слуги Вельфа осаджували i своiх огирiв.

Якийсь час усi мовчали. Погляди схрещувались, немов мечi, очi випромiнювали люту ненависть, що дзвенiла у прохолодному повiтрi, немов крижана криця.

– Як ти тут опинилася? – процiдив крiзь зуби чаклун.

– Невже не можеш здогадатися, Вельфе? – зухвало посмiхнулась Огнеслава. Вона й пiша здавалась вищою за вершника.

Вельф потер прикрашений наруччям зап’ясток, скривив презирливо губи:

– Морельда передала тобi промiнь Тровiка.

– Здогадався, – Огнеслава спогорда глянула на Вельфа. – А сюди чого припхався?

– Приiхав за Вiландою.

– Звiдки знаеш, що вона тут?

– Вiдгадай i ти.