Якщо полюбиш прокляття

У жовтому вогнi кипiла, пiнилася бурштинова краплина, розбухала, насичувалася таемною силою, дедалi бiльшала – була уже з горiшок – набувала форми кульки, оберталася, пiдкоряючись рухам досвiдчених рук чарiвницi.

І нiколи не спромоглися б воiни напiвдикого степовика Стратомира вдертися до ii замку, якби не привiв iх сюди темноволосий чоловiк з хижим профiлем шулiки, маг i чародiй. Його невиразний обрис зловiсно бовванiв на узвишшi перед фортецею – у чорному вбраннi на вороному конi, на тлi розпеченого пурпуру: позад нього палахкотiла вечiрня заграва, а попереду сичали кривавi язики пожарища.

Вiтер розметав пасма довгого волосся, обличчя геть не було видно, стирчав лише великий горбуватий нiс.

– Кiло! – мовив коротко i рухом голови пiдкликав хлопця з невеликого гурту, що покiрно стояв за горбочком. Убранi в чорне, цi люди скидалися на зграю воронiв, якi звiддалiк спокiйно стежили за ходом битви.

Кiла зiскочив з коня й прудко збiг на пагорб.

– Пiд’iдь-но до Стратомира й скажи, щоб перестав рубати всiх пiдряд.

Тих, що залишилися, легко можна взяти живими, – мовив чаклун, спостерiгаючи за густими клубами диму над фортецею. – Зрозумiв?

– Авжеж.

– Вiзьми смолоскип.

Кiла крутнувся на мiсцi й прожогом побiг униз, глухо тупочучи ногами.

У цей час за товстими мурами замку, в глибинi круглоi вежi востанне спалахнуло яскраве жовте полум’я на жертовнику – i враз згасло, лише червонi жаринки спроквола зблискували в темрявi.

Чорнява красуня пiдхопила ще гарячу бурштинову краплину й закрiпила на срiбному ланцюжку.

Важко, стомлено зiтхнула й швидко попрямувала спадистими схiдцями до великоi нижньоi зали, освiтленоi кiлькома смолоскипами та червоними вiдблисками пожежi. Тут ii чекали схожi на неi хлопчик рокiв шести i зовсiм маленька дiвчинка, обое переляканi й принишклi.

– Пора виходити, Корiелю, – чаклунка схилилась над дiвчатком, почепила на ii шийку ще теплу бурштинову прикрасу та звернулась до сина:

– Коли дiстанетеся степу, iдiть не зупиняючись.

Уже темно, не загуби Вiланду, тримай за руку.

– А як же ти, мамо? – хлопчик схопився за розширену донизу спiдницю, здивовано поглянув на двi маленькi живi тiнi за ii спиною.

– Я наздожену вас пiзнiше. Якщо зможу, – обережно, але рiшуче забрала його руку з сукнi. – Камiнець на шиi Вiланди вказуватиме вам дорогу. І запам’ятай: Огнеславi скажеш, що я – полонянка… замку, – потому додала, стишивши голос: – Хай стережеться нiчних духiв.