Якщо полюбиш прокляття

Вона обдивилась дiтей, нiби хотiла ще щось сказати, але промовчала, рiшуче попрямувала до стiни й смикнула за важке металеве кiльце – у кам’янiй пiдлозi безшумно, мов дверi передпокою, розчинилась ляда.

Пiдштовхнула дiтей до отвору:

– Хутчiй!

Малюки квапливо побiгли крутими схiдцями вниз. Коли вони повнiстю зникли в темрявi, чаклунка почула голос хлопця:

– Тут нiчого не видно.

Вона схопила зi стiни смолоскип – ураз зблиснули дiаманти браслета на ii руцi – i суворо наказала:

– Загасиш його ще на виходi, у степ iз вогнем не виходь.

– Гаразд, не забуду, – гукнув хлопчик у вiдповiдь.

Люк беззвучно закрив отвiр, сам, вона навiть не торкнулася кiльця. Взяла ще один смолоскип, повiльно й урочисто рушила до протилежноi стiни. Простягла вперед вiльну руку, неприродно розчепiривши пальцi, та низько, гортанно мовила заклинання.

Вiдлуння його повторило – i щелепи кам’яноi стiни розсунулися. Вiдкрилися дверi ще однiеi овальноi зали. Без вiкон, зовсiм порожньоi, з нерiвно обтесаними стiнами та глибоким широченним колодязем посерединi.

Жiнка нерiшуче ввiйшла, ступила кiлька крокiв i зупинилася бiля самiсiнького провалля. Тiней позад неi побiльшало, вони пiдходили беззвучно й зупинялись – маленькi, тендiтнi, невагомi. Ущiльнившись до вiдчутноi навiть на вiдстанi громади, нависли ззаду суцiльною стiною. Якийсь час вона стояла нерухомо, нiби вагаючись, потiм кинула смолоскип у чорну безодню. Звiдти здiйнявся вгору страшний гуркiт.

Чаклунка вiдступила назад, уперлася спиною у твердий камiнь муру.

– Це пастка! – прошепотiла й затулила обличчя долонями. Дiаманти на браслетах потекли сяючими краплинками вниз.

– Ось як вони перемагають! Завжди! Тiльки…

Страшний гуркiт не дав закiнчити: захиталися стiни, пiдлога вигнулася, мов хребет величезного звiра.

Тiеi митi хлопчик, який уже вийшов з пiдземелля, випустив руку сестрички: вiн озирнувся на замок, що казково спалахнув у пiтьмi.

Несподiвано вибухнула i враз розсипалася на дрiзки могутня вежа.

Малий кинувся у той бiк, де стався вибух, простягнутi вперед руки шукали в повiтрi опори, неслухнянi губи намагалися покликати маму. Раптом вiн згадав ii суворий наказ – закляк i довго стояв, не розумiючи, що сталося та як тепер бути.