Якщо полюбиш прокляття

А чародiй обома долонями стиснув його закривавлену ручку, за якусь хвилину вiдпустив, i натовп, що iх оточував, враз зойкнув – вiд рани не лишилось i слiду.

Ватажок Стратомир, немолодий кремезний чолов’яга, припорошений пилом i пропахлий кiптявою та потом, проковтнув слину й подав знак воiнам. Тi розiйшлися. Як усi степовики, Стратомир носив шкiрянi штани та куртку, обшитi мiдними й бронзовими бляшками, але оскiльки був ватажком, до високого шолома причепив пишний хвiст рудоi лисицi, а шию прикрасив важкою золотою пектораллю.

На його приналежнiсть до верхiвки вказували й золотi перснi майже на кожному пальцi обох рук.

– Незрiвнянний Вельфе, – ватаг схилився перед чаклуном, пектораль сколихнулась на його шиi, – якби ти допомiг кiльком моiм дружинникам…

– Нi, – хижо повернув свiй пташиний профiль чарiвник. – Я зробив усе, про що ми домовлялися, Стратомире, а одержав тiльки половину обiцяного.

– Дiвчинки немае… Нiде… – Стратомир скрушно розвiв руками. – Може, вiзьмеш замiсть неi…

– Нi, – рiзко перебив його чаклун Вельф.

 – Золота менi не потрiбно. А твого мотлоху – й поготiв.

– А коней… – благально почав ватаг, але Вельф рвучко пiдвiвся – чорний плащ майнув, мов пташине крило в польотi, – i пiшов геть, тримаючи за плече Корiеля, що байдуже дивився у далечiнь, як зачарований.

– До побачення, незрiвнянний Вель… – знову почав було Стратомир, та чародiй замiсть прощання суворо кинув через рамено:

– Пам’ятай про борг. А краще негайно знайди дiвчинку.

Ватажок закашлявся: забагато лiтало в повiтрi диму й гару. Копнув ногою сiрий уламок каменя й хижо погрозив невiдомо кому: «Хребта переломлю!»

А поблизу вже не мечi дзвенiли – люто хрипiли роздратованi голоси: степовики дiлили здобич, якоi було замало. Їi завжди замало. Багато трупiв та калiк. Стратомир звик до цього, тому не виявляв нiякоi цiкавостi до трофеiв. Свою частку вiн одержить обов’язково, i чималеньку. Зморено сiв на уламок стiни. Вiдкашлявся й витер тильним боком долонi довгi вуса, якi звисали нижче пiдборiддя.

Камiнь був ще приемно теплим, але швидко стигнув на холодному ранковому повiтрi.

А крайнеба вже свiтився химерною жовтою смугою. Звичайнi свiтанки такими не бувають.

2

Сонце заходило.

Обрiй оповили темнi важкi хмари, свiт заполонила синя печаль iмли. Похмурi сумнi хатини, що незграбно й безпорадно мерзли серед голих дерев, потонули в сiрому туманi околиць.