Якщо полюбиш прокляття

Звiрi неспiшно пiшли слiдом, але поводились дивно: то пiдходили майже впритул, то зникали за пагорбами й рикали звiддаля. Нарештi зникли зовсiм.

А пара маленьких нiжок невтомно дрiботiла задубiлою стежкою, яку вдосвiта вже не потрiбно було шукати: на тлi срiблястоi вiд iнею трави ii було видно як на долонi.

Раптом дiвчинка зупинилася, повела очима: вiдчула знайомий запах каменю. Прискорила ходу. І коли з-за обрiю несмiливо визирнула ранкова зоря, розганяючи синювату холодну темряву, вона вже стояла перед мурами величезного замку, грiзнi вежi якого здiймалися майже до неба, а iхнi гострi зубцi зухвало упиралися в хмари.

Глибокi чорнi бiйницi навiювали жах.

Раптом заскреготали грубезнi залiзнi ланцюги, опустився важкий дерев’яний мiст, i на нього зiйшла ставна рудоволоса жiнка в чорнiй оксамитовiй сукнi.

– Вiландо! – вигукнула здивовано. – Ти сама, дитинко? А де ж мама? Як ти тут опинилася?

Маленька Вiланда зазирнула в зеленi очi, оглянула разки дiамантiв, що звисали з пояса й гойдалися на стегнах, обома ручками зняла з шиi ланцюжок i здiйняла його над головою.

Бурштинова кулька кiлька разiв хитнулась й опустилася в простягнуту назустрiч долоню, вiдтак, як тiльки ii торкнулися першi ранковi променi, спалахнула золотим полум’ям i запалила розкiшне хвилясте волосся рудоi жiнки.

Бурштин у ii руцi розм’як, потiк воском по долонi, потому закипiв i випарувався, тiльки довгi пальцi з матовими нiгтями потяглися за янтарною хмариночкою, що поступово зникала у вишинi.

– Промiнь Тровiка! У моiх руках… – прошепотiла жiнка, ледь рухаючи губами, i звернулась до дiвчинки: – А де твоя мама, Вiландо?

– Мами ма, – мала безпорадно розвела рученята, пiднявши блискучi чорнi очi.

– А де Корiель?

– Ма… – маля зiтнуло плечики i знову розвело рученята.

Руда красуня якийсь час у задумi дивилась, як першi променi золотили верхiвку найбiльшоi вежi. Сонце ще не зiйшло, воно тiльки почало виринати з-за обрiю.

Жiнка присiла, обхопила малу обома руками за плечики, зазирнула в очi:

– Згадаймо разом, що сталося? Ти добре все пам’ятаеш.

Що наказувала тобi мама? Де це було? – очi Вiланди застигли, зiницi поволi розширились, розчинились у зеленому поглядi. Раптом обидвi: i дiвчинка i рудоволоса – здригнулися, нiби хтось невидимий постав помiж них, сколихнулося повiтря, жiнка вiдсахнулась та пiдняла вгору руки – приготувалася для оборони. Дiвчинка розплакалася й почала кликати маму.

– Не плач, Вiландо.