Зодчий із пекла

У довгому бульканнi час вiд часу можна було розiбрати щось подiбне до слiв: «…ика шкода… злочи… держа…» – потiм усе стихло.

– Ну, що я казала! – переможно з’явилася за його спиною Ольга Володимирiвна. – Подивись у бiблiотецi – стiлець упав. І лежить. І нiкого! Ну? Зрозумiв тепер?

Чоловiк вiдсторонив ii з дороги однiею рукою, наче неживу рiч, i рiшуче попрямував до бiблiотеки, розташованоi поруч, за стiною кабiнету.

Стiлець лежав просто на проходi, нiби його хтось зачепив, поспiшаючи. Чудовий стiлець, новий, з оббитою шовком овальною спинкою та гнутими нiжками.

Зроблений на замовлення за кресленнями модного дизайнера у стилi ампiр.

Розлючений господар обвiв несамовитим поглядом усе примiщення:

– Ну… Стерво! Хай тiльки попадешся! Капец буде! Нахрен!

І полiз до кишенi по телефон – викликати охоронця.

Поки вiн, поспiшно маршируючи сходами й кiмнатами та вiзуально обстежуючи iх, по мобiльному наказував охоронцевi ще раз обiйти навколо дому й придивитися до слiдiв, економка Щукiна пiдняла й поставила на мiсце стiльця.

Вирiвняла кiлька книжок, корiнцi яких недбало повисовувалися з акуратноi шеренги.

Помiтила на великому декоративному глобусi криво прилiплений свiтло-зелений стiкер. На ньому недбалим почерком було написано: «Свiт – неосяжний, але ти не сховаешся нiде». Надя взяла листочок й порiвняла з тими, що, склеенi мiж собою, лежали бiля комп’ютера: так, звiдси. І, схоже, писали цiею ручкою, яку забули повернути в держак. Вона поклала стiкер до кишенi фартуха, замислилась.

Потiм повiльно пiшла до залу й повагом спустилася до кухнi.

Ярижський ж уже закiнчив свiй поспiшний обхiд i, зупинившись у iдальнi, тихо спитав дружину, що зайшла слiдом за ним:

– Ти переконана, що це не жарти когось iз обслуги?

Вона розвела руками:

– Та ж нiкого поблизу не було…

– А де Алiнка?

– Я ii сьогоднi ранiше вiдпустила. В якогось там приятеля день народження.

– Ти приглядай за ними… Не подобаеться менi все це.

– А менi бiльше, нiж не подобаеться.

Менi страшно, повiр.

За вiкном голосно й зловiсно каркнула ворона. Упав з гiлки великий кавалок важкого мокрого снiгу. Але помiтила це тiльки Надя Щукiна, що якраз визирнула з вiкна величезноi кухнi, напханоi найновiтнiшою побутовою технiкою. Вона неуважливо сказала Тимофiiвнi, яка вiдпочивала за чаем пiсля праведних прибиральницьких трудiв:

– Сьогоднi вдень… Уперше…

– Га?

– Сьогоднi це сталося вдень. З унiтазом.

– Казала я: тiкати звiдси треба.