Дарина – королева Франції, або Шляхами пірамід

Занесена землею i поросла травою, пiрамiда могла стояти тут непримiтним пагорбом тисячолiттями…

Вiдьма з Лисоi гори

Агрипина випустила у двiр курей, нашвидкуруч попоралася коло корiвки та хутко побiгла до сусiдськоi хатини. Така новинна мае обiйти все село! Нинi вночi, вже пiд ранок, над Лисою горою спалахнули блискавки! Цiкаво, чи хтось iще те диво страшне бачив? Ба, чого iй не спалося цiеi пори? Бо Вовчик гавкав до свiтанку, як навiжений! Ясна рiч, що тра було глянути, що там робиться. А там таке!

Не iнакше як вiдьма зiйшла у свiт! Чому вiдьма, а не вiдьмак? Бо ж недарма в Параски з крайньоi хати на узлiссi зникла випрана жiноча сорочка.

А штани чоловiчi лишилися! Ось як повернеться з риболовлi ii Дмитро, то тра буде його попрохати, аби вилiз на Лису гору – на траву подивитись. Якщо вiдьма там качалася – усi трави горiшнi мають бути викачанi й випаленi.

А що, як вона оце зараз ходить, шукае невинну душу людську, аби зi свiту звести? Оце так! Ще бабця розповiдала, що з Лисоi гори раз на сто рокiв нечиста сила сходить – але нiхто досi того не бачив.

Певно, прийшов час!

В Агрипини аж дух перехопило. Вона вже добiгала сусiдськоi хати, коли хазяйка вийшла на ганок.

– Ой сусiдонько дорогенька! Чи чули допiру, що на Лисiй горi робилося? – й вона, вирячивши очi, побiгла розповiдати страшну новину. Ще аби Дмитра послати на гору подивитись, бо самiй лячно. Всi мають знати!

* * *

Дiвчина йшла дорiжкою мiж хатками i парканчиками, схиливши голову, та вдивляючись тихцем, з-пiд лоба, в усе незвичне i дивне, чого тут не мало бути.

Рубанi хатки, невеличкi, часом iз добудованим хлiвцем та невеличким городом. Плетенi тини. Десь за ними щось мукае, бекае i квокче. Вишнi, яблунi, сливи. В цiлому – звичайне село, хоч i занадто глухе. Тобто, древне…

За низьким парканчиком iз дощок у городi поралася жiнка рокiв сорока п’яти. Голову ii покривала бiла хустина, а довга сорочка, чи то сукня, була пiдперезана плетеним пояском. Порiвнявшись iз нею, Дарина зупинилася.

– А що, чи далеко до Киева? – раптом вимовила Дарина, i сама здивувалася собi та своеi смiливостi. Дiйсно, якщо ця земля – Украiна, чи Русь, то за будь-яких часiв мае бути Киiв. Завжди.

Та випросталася.

– То сiм днiв шляху iзвiдси, дитино. Чи ти, небого, маеш туди дiстатись?

Жiнка дивилася на неi без ворожостi, навiть iз якимсь спiвчуттям у поглядi. Лише потiм Даринка збагнула, що та звернула увагу на ii ноги – босi, ясна рiч.