Дарина – королева Франції, або Шляхами пірамід

Сорочка виявилась якоюсь дивною, наче з прабабусиних запасiв. Бiла тканина, доволi груба для нiчноi сорочки – певно, лляна, – на воротi й на рукавах була вишита простеньким вiзерунком хрестиком. Сiрою, ледь блакитною ниткою. Проте, як сукня вiнтажного стилю, цей наряд видавався цiлком придатним, аби дiстатися дому.

Знати б лише, де той дiм.

Навколо височiв лiс. Але тут не повинно бути нiякого лiсу!

Вона досi не могла, не хотiла усвiдомлювати того, що з нею трапилося дещо неординарне. Небачене, незрозумiле.

Вдалинi почувся дивний звук, не схожий нi на що. Тобто – нi на жодний звук, який доводилося чути в реальностi.

А ось в кiно…

Це був тупiт кiнських копит.

Дарина присiла за густими заростями чагарнику. Узлiссям, витоптаною дорогою вздовж густих сосен, промчали четверо вершникiв. Гнiдий, вороний, ще бiлий та гнiдий конi. Довгi темнi плащi розвивалися за спинами кремезних чоловiкiв, одягнутих у щось блискуче.

Кольчуги?

Дарина заплющила очi. Нi, так не бувае. Так не може бути.

Абсолютно дикi, нереалiстичнi здогадки стукали в скронi та вимагали належноi уваги.

Певно, варто вже вилазити з кущiв та чимчикувати кудись. Розвiдка – саме те, що потрiбно у таких випадках.

Вона розгладила розкуйовдженi коси, якi ще вологою хвилею впали на плечi. Певно, краще заплести косу. Не будуть заважати.

Вранiшня зоря нарештi прогнала сутiнки, та окреслила небаченi досi лiнii жител та дорiг. Там, де мали бути ангари п’ятого причалу, тулилися невеличкi рубанi хати з прилаштованими покрiвлями над сiнниками та нiбито хлiвами.

Певно що хлiви чи курники – бо всерединi часом щось мукало, мекало, кукурiкало та хвацько смердiло. Маленькi клаптики землi, рудоi та пiщаноi, свiдчили про зiбраний не так давно врожай. З домiвок почали виходити iхнi мешканцi: жiнки – у таких же, як у неi, полотняних сорочках та довгих спiдницях; чоловiки – у штанах, схожих на кальсони.

Боже… Це якiйсь iнший свiт.

Чи iнший час?

Якщо справдi iснують на Землi системи древнiх споруд, здатнi переносити людину в часi чи просторi – то чи не це саме вiдбулося з нею? Вiдбулося ось тепер, зненацька, без ii особистого бажання, саме собою…

Звiсно, вона не видиралася на пiрамiди.

Але ж прокинулася на верхiвцi гори! А якщо ця гора була пiд водою, замулена товщею пiску? Намитого, певно, у шiстдесятих роках двадцятого столiття пiд час будiвництва Кременчуцького водосховища… Хтозна, який там був рельеф, коли по нинiшньому руслу ще стояли села.