Дарина – королева Франції, або Шляхами пірамід

Трава навколо була чорна, наче випалена, але далi спускалася крутим схилом живим зеленим килимом. Внизу широкою темною стрiчкою тягнулися заростi чагарнику. Трохи подалi, лiворуч, виднiвся невеличкий гараж iз дощок чи кругляка – зараз не розгледiти. Ще далi вгадувався iнший такий самий. «Певно, хтось витяг мене сюди, на територiю причалу», – майнула здогадка. Але хто?

Навколо нi душi. Десь за кiлька будiвель загавкав собака. Рвучкi звуки привели ii до стану критичноi свiдомостi. Нарештi зрозумiвши, що лежить невiдомо де, без одягу i повнiстю беззахисна, вона поволi пiдвелася, спустилася донизу та спробувала заховатися в чагарнику.

Болiла голова. Тонкi гiлочки з мiлкими листочками боляче дряпалися, але iншого виходу не було. Берег зник з поля зору, навiть з пагорба рiки не було видно, тому шукати свiй сарафан не було сенсу.

З iншого боку – там, де, судячи з уявлення про мiсцевiсть, мав розташуватися цукровий завод, – виднiлася темна стiна дерев. «Лiс? Звiдки тут лiс?» Справедливо гадаючи, що голiй панянцi серед дерев безпечнiше, анiж серед невiдомих будiвель, дiвчина направилася туди.

За кiлькадесят метрiв шлях перегородив невисокий плетений тин, що перпендикулярно впирався у смугу кущiв. Дивно, адже такого парканчику тут не повинно бути. Будiвлi причалу мають бути огородженi високою сiткою-рабицею, та мiсцями – високим парканом, якщо пам’ять не пiдводить…

Кущами тин можна було обiйти, потрапивши до iншого дворику. Так i зробивши, вона помiтила дещо, що привернуло увагу i навiть порадувало.

Якщо, звiсно, у такiй ситуацii можна ще чомусь радiти – окрiм того, що ти жива i неушкоджена.

На парканчику висiла довга широка нiчна сорочка та чоловiчi кальсони.

Зверху до тину iх було причеплено довгими гнучкими паличками, мабуть iз верби, розщепленими з одного кiнця. Мабуть, щоб не знесло вiтром вночi. «Якiйсь дивний спосiб сушити бiлизну», – подумала Дарина. Наче не iснуе мотузки й прищепок.

Але роздумувати було нiколи. Подякувавши долi за такий щедрий подарунок, вона акуратно стягла сорочку i побiгла до кущiв.

Тут вже вдяглася. Пес знову загавкав, тепер уже голоснiше i ближче, зовсiм поруч. Здалося, що скрипнуло щось, наче дверi вiдчинилися. Коли ж десь у двориках забубонiв сонний голос, озиваючись до галасливого пса – вона ген добiгала до дерев, аби сховатися в лiсочку. Верхiвки сосен уже яснiли смарагдовою зеленню, яку пробуджували промiнчики сонця, що лише мало показатися з-за горизонту.