Коли розум спить

– О! За роботу!

Дзинь.

– І на коня!

– На коня…

Дзинь.

– Ти як добиратимешся? Може, таксi викликати?

– Та навiщо воно. Зараз вийду до зупинки, спiймаю щось. Не проблема.

* * *

Холодне нiчне повiтря пiзньоi осенi не пахне нiчим. Вже опало i перепрiло листя, забравши iз собою гiркувато-горiховi аромати з терпким присмаком диму спалених листопадiв. Останнi айстри й чорнобривцi давно вiдцвiли, спалахнувши жовтогарячими поцiлунками сонця наостанок. Чомусь останнi квiти року завжди жовтогарячi.

Наче охолола земля прагне увiбрати в себе останнi краплини сонця, аби подарувати iх людям – на прощання, до наступних сонячних днiв. Завмерле гiлля бiльше не шумить i не перешiптуеться з вiтром, бо немае чим. Дивна пора завершення i пустоти, коли увесь свiт нiби чекае на щось. Те, що впаде з неба i змiнить все навкруги: i колiр, i настрiй, i присмак повiтря.

Зовсiм скоро. Ось-ось.

Машин i людей немае. Софiiвська Слобiдка – тиха околиця Уманi з одноповерховими хатинками й акуратними двориками за щiльними парканами, де влiтку буяють пiвонii та жоржини поруч з огiрками й помiдорами.

Осiнь засипае двори волоськими горiхами, а зима – вкривае снiгом i тишею. Десь позаду догоряв крихiтний вогник Сашковоi цигарки, яку той запалив, проводжаючи старого друга до хвiртки. Тут так заведено – проводжати гостей до самоi хвiртки, i ще довго стояти, час вiд часу махаючи рукою, аж поки тi не пропадуть за рогом, минувши старе слобiдське кладовище лiворуч.

Ось i Степанiв силует розчинився у прохолоднiй темрявi.

Чекати на зупинцi автобуса мабуть, не мало сенсу. Хiба що останнiй ще не пройшов, або якiйсь мiжмiський пiдбере. Викликати таксi? Еге ж. Мобiльник розрядився, розiрвавши тонкий зв’язок iз цивiлiзованим свiтом диспетчерiв таксi, а з ними – родичiв та знайомих. Ловити попутку не хотiлося.

Взагалi чомусь не хотiлося занурюватися у свiтло цивiлiзацii. А хотiлося чорного неба, повiтря, яке не пахне нiчим, i пустоi безлюдноi дороги.

З провулку виходиш одразу до широких ворiт. За ними – лiщинова алея, пара корпусiв сiльськогосподарськоi академii, а тодi вже й старi кованi ворота до самiсiнького парку.

Боягузом Степан нiколи не був, а зайва чарчина оковитоi приспала здоровий глузд та погнала навпростець, в обхiд автобусних маршрутiв, кривими парковими стежками, що за кiлька крокiв губилися у чорному чагарнику.