Коли розум спить

І якби не першi осiннi снiжинки, що густо лягали на холодну землю, витягали з мороку й клали пiд ноги тi стежки – можна було б i зовсiм заблукати у величезному парку, в якому зроду не було лiхтарiв.

Онук… Наче живий слiд людини на Землi. Той, хто житиме, коли тебе вже не стане… Чи житиме в ньому якась твоя часточка? Хоч щось?! Якось дивно було думати про це. Та слова старого друзяки досi товпилися в головi, й зовсiм не хотiли замовкати. Наче iм було дуже потрiбно от саме зараз шурхотiти звивинами Степанового мозку, приводячи свого нового хазяiна у стан незвичноi задумливостi.

Думки, що збивали з пантелику, навiювала i безлюдна дорога в темрявi, коли жовто-блiде свiтло вуличних лiхтарiв залишилося позаду.

Парк цей, з його фонтанами, статуями i колонами височенних дерев, двiстi рокiв тому збудував польський магнат Станiслав Потоцький на честь коханоi дружини Софii. Чим прославив на вiки себе, ii, а заодно – i невеличке украiнське мiстечко Умань, у якому й провiв усе свое сорокап’ятирiчне життя-буття Степан Поприхата.

І хоча кованi парковi ворота вночi зачинялися, Степан, як справжнiй уманчанин, знав кiлька потаемних входiв-виходiв.

Ледь чутне рипiння снiгу пiд ногами порушувало незвичну для мiського жителя тишу. До найближчоi дороги, як i до найближчоi оселi, було не менше кiлометра.

Треба сказати, що кожен куточок Софiiвки пронизаний древнiми мiфами, легендами та дивними iсторичними фактами. Екскурсоводи знають iх безлiч, i слухати тi оповiдки можна годинами, блукаючи мiж водоспадами, гротами й бiлоснiжними статуями давньогрецьких богiв.

З мороку виринув колодязь iз решiткою, пiд яким спочивала пiдземна рiка Стiкс. Щодня нею катали туристiв, яким кортiло перебратися з цього свiту на той i назад пiд кормилом мiфiчного Харона. Та Степан за все свое життя так i не наважився сiсти у той човен. Пiдземелля, навiть парково-мiфологiчнi, навiювали на нього якесь тоскне вiдчуття самотностi. Нiби вiдкривалась така ниюча пустка в грудях, яку нiщо не могло заповнити – а вона сама тягла i тягла вглиб своеi чорноти душу.

Чи що там iще, що в людини е…

Степан потупотiв ногами, аби струсити налиплий на черевики мокрий снiг. Обiйшов ще один колодязь бiлою стежкою, що пiрнала в чагарники. Спустився сходинками до Нижнього ставу, на якому перший млявий морозець ще не встиг викувати кригу, та й пiшов уздовж берега.

І тут йому вiдкрилося дивне, не бачене нiколи видовище.