Старі-старі казки

Полегшае, гарантую!

Ох Щастя i набралося з Пляшкою на пару! І нарештi вiдчуло себе щасливим!

Воно лежало прямо на землi горiлиць, дивилося в зоряне небо i спiвало на весь голос:

– А я пливу у човнi!

І так спокiйно менi!

Мене несе течiя,

Я – нiчия!

З тих пiр так i повелося. Щастя – до Пляшки, набралися, вiдчули себе щасливими. Хоча Пляшцi що? Їй i так нiколи сумно не бувало.

Щастя усвiдомлювало, що робить неправильно. Але йому потрiбне було психологiчне розвантаження i релаксацiя, навiть така, неправильна.

Щастя знало, що мине ще трохи часу, бiль притупиться, рана загоiться, воно виздоровiе (бо Щастя, насправдi, дуже сильнi) i пiде шукати нового – СВОГО – Суб’екта. Щастя не можуть без людей, вони для них створювались Всевишнiм.

А Суб’ект що? Вiн теж шукатиме СВОЄ Щастя, може колись зустрiне…

Казка про Золоту Акулу

Десь далеко-далеко, точнiше глибоко-глибоко, на днi океану (не так уже й важливо якого саме) жила була собi Золота Акула.

Прозивала ii так через те, що вона мала золоте волосся (не дивуйтеся, що у Акули було волосся, далi все дiзнаетесь) i очi кольору соняшникового меду. Була вона найдобрiшоi душi iстотою, хоча цьому нiхто не вiрив – ну як же, статус акули передбачав пiдвищену стервознiсть, зубастiсть i ще масу неприемних з точки зору общественной моралi речей. Власне, Золотiй Акулi було начхати на общественную мораль, бо була вона дiвчиною, як зараз прийнято казати, самодостатньою. Із тих, хто вмiе дати раду самiй собi, тим, хто поряд i взагалi, i взагалi – в горящую iзбу, коня на скаку, i все шо далi по тексту. Та все ж iнодi Золота Акула задавалась питанням: ну невже рибам та всiм iншим тварям морським, а також людям повилазило, i вони не бачать, що по натурi нiяка вона не хижачка, iй би книжки писати та пiснi складати, розмишлять о вечном, а тут… Не, Золота Акула не харчувалась людьми, упаси Господи вiд такого, навiть не iла нi риби, нi м’яса, бо бiльш за всi ласощi любила морську капусту. Вона взагалi (але це було страшенною таемницею), була акулою лише на третину. От ii баба була справжньою димерською (е така розвинута мiсцевiсть у пiвденно-захiднiй частинi океану) акулою, потiм вийшла замiж за морського окуня, а iх син, Акулин батько, взагалi одружився на нiмфi. Зовнi Акула була схожа на свою красуню маму – нiмфу морську: мала двi руки, двi ноги, все як у людей.