Янголи не сплять

– Не встигаете, бо розлiнилися, – гнув далi свое Петро, хоча вже й так впевнено.

Власне, бубонiв вiн радше для проформи – аби тримати пiдлеглих в тонусi. Вiн i сам не гребував досягненнями прогресу i у вiльну хвильку, яких, правда, видавалось дуже мало, любив поганяти в планшетi якусь заковиристу гру.

– Мать його тричi в душу! – раптом спохватися з крiсла середнього вiку чоловiк з темним волоссям i пронизливими чорними очима. Довгим худим мiзинцем iз загостреним, мов кiготь сови, нiгтем, вiн вказав на екран, – Всьо! Однозначно – наш клiент!

Всi присутнi, мов по командi, знову повернули голову до екрану.

Там розгорталося дуже цiкаве «кiно». По полю, зарослому високими, мало не в зрiст людини бур’янами, йшов молодий чоловiк. На вигляд йому можна було дати рокiв 35–36. Свiтловолосий, невисокий, мiцноi статури, з великими каро-зеленими очима. Правда, зараз на тi каро-зеленi очi вiн майже нiчого не бачив, тому що був п’яним в димину. Молодий чоловiк, якому при народженнi батьки дали «рiдкiсне» в наших краях iм’я Олександр, героiчно пробирався крiзь бур’яни, то притоптуючи iх чоботами, то вириваючи прямо з корiнням i весело горланив при цьому пiсню Шнура:

– Заведу себе змею, лучше черепаху, но тебя я не люблю, ехай, ехай на х….

Прямував Сашко до цвинтаря. Правда, туди пролягала значно коротша, асфальтована дорога. Чому Сашку захотiлося прогулятися саме бур'янами, в яких легко можна було заблукати – невiдомо. У п'яних своя незбагненна логiка.

Нарештi Сашко перемiг останню дебелу лебедину i вийшов до заднiх ворiт цвинтаря, якi нiколи не зачинялися.

Власне, в цьому не були потреби, бо через тi ворота нiколи не заходили живi й покiйникiв теж не заносили тудою, бо це було старе кладовище, iз захороненнями 30–50 рiчноi давностi.

Сашко зайшов на територiю цвинтаря i смiло почимчикував мiж хрестiв i могил, час вiд часу пiдсвiчуючи на собi лiхтариком на мобiльнику (бо вже стояла глибока осiнь i темнiло рано) для того, щоб прочитати надпис на пам'ятниках та хрестах.

При цьому вiн безбожно матюкався, видно, не вдавалося знайти те, що вiн так ретельно шукав.

… Тим часом тi, хто засiдав в кабiнетi 777 продовжували уважно дивитися на екран, спостерiгаючи за Сашковими маневрами.

– Якого дурня вiн там шукае? – запитала мiнiатюрна дiвчина з модними в цьому сезонi фiолетовим вiдтiнком волосся. «Варвара П'ятницька, вiддiл молодi, спорту та охорони материнства», значилось у неi на бейджi.