Янголи не сплять

Нарештi вiн знайшов потрiбний номер i хрипким з перепою голосом зарепетував у слухавку:

– Юрко! Є…i його мать! Ану тули сюди, кажу. Як куди – на цвинтар. Шо роблю? Дiдову могилу шукаю, етiть-колотiть, найти не можу. Ти колись казав шо вiн похований поряд з твоiм батьком. Приiзди, покажеш. Ну i шо, як темно? Не найдеш? Дак, бля, Машку вiзьми, сестрицю свою, та точно все знае. Пляшку i закусь iз собою вiзьми, поминать будемо. Не, з мене ше не хватить. Греби сюди, кажу.І щоб через 15 хвилин були. Всьо.

Сашко, сам не знаючи чого, раптом швиргонув телефон кудись аж далеко, а потiм, навколiшки, з матами, почав повзати по землi, аби його найти.

Та не доповз до апарата пари крокiв – заснув, притулившись до якоiсь давньоi, не обгородженоi могили. Вiн би так спав i до ранку, чи заклякнув на смерть, аж тут рiвно через 15 хвилин голосом Святослава Вакарчука звiдiзвався телефон i Сашко прокинувся. За сусiдньою могилою, мов зiрочка, сяяв апарат.

– Єтiть-колотiть! – зрадiв Сашко i навколiшках подерся прямо через могилу, – найшовся, мiй рiднесенький! Альо! – гаркнув вiн у трубку, – Я тут, це ти де? А хто там вищить? Машуня? Всьо, iду назустрiч.

Через деякий час друзi, а Юрко був лiпшим Сашковим другом, таким же п’яницею i прохiндеем, поручкалися. За Юрком тремтячи, як осикове дерево, стояла, Машка. Чого, питаеться, вона послухалась свого придуркуватого братика i попхалась на цвинтар мало не опiвночi? Бо була закохана в Сашка. Якi тут ще пояснення потрiбнi?

– М-ш-ня, – язик у Сашка почав заплiтатися пiсля принесеноi Юрком пляшки пива, – злотце! Найди менi дiда.

Дуже н-да.

Маша мовчки повела мужикiв через могили. Зупинилась бiля потрiбноi, тицьнула в неi пальцем.

– Ось вона, – Сашко присвiтив мобiлкою i задоволено крякнув.

– Вона, – пiдтвердила Машка, – привiтайтеся з дiдом i додому. Я вас прошу.

– А пом’януть? – дурачливо вип’ятив губи Сашко, – це якось не по-християнськи – прийти на кладовище i не пом’януть родичiв…

… При цих словах чорнявий Луцiй Ферро, який теж уважно слiдкував за екраном, несмiшливо скривив губи.

– Он як – про християнство згадав, – сказав вiн, дивлячись прямо в зеленi Магдинi очi, – це дуже по-християнськи: запертися опiвночi на кладовище i танцювать на могилах. Ловко поминають!

– Вiн не танцюе! – сяйнула зеленими очиськами Магда.

– Та що ти кажеш! – насмiшкувато протягнув Луцiй, – подивись на екран, люба моя.

– Я не твоя люба! – вiдрiзала Магда, повертаючись до екрану.