Купіть книгу – вона смішна

Три днi, проведенi в порту напiвзабутого мiстечка, значно збагатили наш лексикон, а також ознайомили навколишнiх жителiв iз репертуаром народних канзаських пiсень, якi незмiнно виручали нас при потрапляннi в такi ситуацii. Внески до фонду жертв церковно-парафiяльних шкiл iз ухилом у хоровий спiв цього разу були невеликi, але iх вистачало, щоб ми не дали дуба. Джиммi, що шкультигав на передню лапу з роздобутою на звалищi милицею, був особливо жалiсливий. Кар’еру нашого дуету, а також подальшу асимiляцiю з мiсцевим фольклором перервав гудок «студебеккера» тисяча дев’ятсот сорок восьмого року випуску небесного кольору з вiдкидним верхом.

Це був Джеббс. У бiлому костюмi, при метелику, сигарi та дiвцi. Я анiтрохи не здивувався – цей чоловiк завжди вмiв про себе подбати. На мое скромне запитання про те, як просуваються переговори про продаж човна, вiн на секунду замислився i звiв угору обидва ока. Нi, Джеббс не думав, що менi вiдповiсти чи збрехати, для цього йому не треба було думати, вiн просто згадував подii останнiх днiв i болiсно намагався вiдшукати в них кiльватерний слiд вiд шхуни. Судячи з двох секунд розгубленостi на обличчi плейбоя, я зрозумiв, що подiй вiдбулося настiльки багато, що спасибi господу нашому Аллаху i пророку його, що Джеббс хоча б згадав про нас i повернувся.

– Вони зайшли в глухий кут, – нарештi вiдповiв вiн.

Це означало, що про човен, а також про шезлонги, i особливо про чудових тушканчикiв у сомбреро, думки про яких так зiгрiвали нас iз Джимом у цi прохолоднi ночi, можна було бiльше не згадувати.

– Але я знайшов для вас роботу, – сказала нахабна усмiхнена особа, що поперемiнно слинила то сигару, то шию бiлогривоi кобилицi, яка втупила свiй погляд у двох бомжiв i одну милицю. – Все, збирайтеся, наш пароплав вiдходить через годину! – скомандував наш адмiрал.

Збиратися нам було недовго – все нажите за три днi добро можна було з легким серцем кинути просто тут i добути приблизно такий же набiр на будь-якому смiтнику в будь-якому мiстечку цiеi паршивоi планети.

Ми кинули все, крiм милицi, додолу i залiзли на задне сидiння.

– Що за подруга? – крикнув я у вухо Джеббсу, коли раритетна колимага, стукаючи усiма своiми запчастинами, закурiла по дорозi.

– Це Меггi!

На кодове слово «Меггi» подруга вiдреагувала, як собака Павлова на дзвiнок у дверi, – повернулася до нас обличчям i посмiхнулася переднiми зубами однорiчного жеребця вперемiж iз яснами приблизно того ж походження.