Інсомвіта. Психологічний трилер з елементами детективу

Поруч iз ним сидiв незнайомий хлопчик i щось розповiдав, але Роберт чи то вiд подиву, чи, можливо, вiд несподiванки або вiд раптового шуму у вухах нiчого не мiг зрозумiти. Та вiн i не намагався вслухатися в мову незнайомоi йому людини. Здавалося, що все навколо вiн бачить уперше, усе було не те, усе було дивним, зовсiм незнайомим i незрозумiлим. На обличчi Роберта вiдкарбувалося щире здивування.

Вiн не розумiв, де вiн, на якому даху i що вiн тут робить. Роберт пiдвiвся на ноги i почав ретельно оглядати свiй одяг.

Вiн був просто приголомшений: цей одяг, стодолу та, зрештою, i весь цей двiр вiн бачив уперше.

Роберт не мiг зрозумiти, що з ним дiеться, для нього все, що знаходилося навколо, було абсолютно чужим. Круглими вiд здивування очима Роберт подивився на небо.

Там, гордо розкинувши по всьому небосхилу гриву, плив кiнь з риб'ячим хвостом. Променi сонця то пробивалися довгими нитками з-пiд його гриви, то знову зникали. Кiнь немов усмiхався.

Перше, що спало на думку Робертовi, це те, що вiн марить.

Вiн знав, що вiд сонячного удару можна втратити свiдомiсть, але ось так, щоб галюцинацii були водночас i реальними, i нереальними, Роберт усвiдомити нiяк не мiг.

Серце шалено закалатало в грудях. Якийсь первiсний страх почав опановувати ним.

Хлопчика не полишала думка про те, що це якийсь дивний, фантастичний, але разюче реалiстичний сон. З розтуленим ротом i широко розплющеними вiд подиву очима вiн розглядав усе навколо. Йому захотiлося негайно злiзти з цього даху на землю, i вiн, не зволiкаючи, зробив крок.

Розпечена бляха даху боляче обпекла голу п'яту саме так, як кiлька днiв тому на пляжi в спекотнiй Паттаi, куди батько привiз iх iз мамою, щоб показати Сiамську затоку. Море кишiло медузами, i Роберт ненароком наступив на одну з них.

«Медуза. Це медуза, нiчого страшного», – сказав спокiйним голосом лiкар мiсцевоi клiнiки, куди хлопчика вiдвели з червоною, немов вiд жаливи, ногою. У головi дитини це слово поедналося з рiзким i пекучим болем.

Ступня вкрилася червоними плямами i горiла.

Усе це тривало якусь мить. Вiд рiзкого болю Роберт заплющив очi i затамував подих.

– Ме-ду-за! Яка це конериба? – Йован сидiв поруч i голосно реготав. – Дивись, Робi, бач – отам голова, а там – волосся змii. Це медуза Горгона, як у пiдручнику з iсторii.

Кадри з далекоi спекотноi краiни миттю безслiдно зникли, так само, як i здивування, що застигло на обличчi Роберта ще кiлька хвилин тому.