Інсомвіта. Психологічний трилер з елементами детективу

15:45

Тревор сидiв на верандi заповненого вiдвiдувачами ресторану i спостерiгав за столиком поблизу входу, за яким сидiла лiтня сiмейна пара i тихо розмовляла. Було дуже весело спостерiгати, як чоловiк потайки вiд дружини пiдгодовував мiнiатюрного песика, що сидiв пiд столом i з нетерпiнням чекав черговий шматок ласощiв з його тарiлки.

Тревор розгорнув свiжий часопис, намагаючись знайти останнi публiкацii щодо процесу над Вудом, але, погортавши його i нiчого не знайшовши, покликав офiцiанта для розрахунку.

Саме тут i сталася ця несподiвана зустрiч, що кардинально змiнила його життя, мимоволi оголивши ту його частину, про яку вiн навiть не здогадувався.

Раптом Тревор почув сербську мову. Розмовляли чоловiк i жiнка, очевидно, туристи. З ними двое дiток вiком рокiв семи. Голос чоловiка здався йому знайомим. Тревор готовий був побитися об заклад, що знае цю людину дуже близько. Вiн умить вiдклав газету i почав придивлятися до силуетiв фiгур, що вiддалялися. Жiнка йшла попереду, тримаючи двох дiточок за руки.

Чоловiк розглядав брукiвку з написаними на нiй назвами мiст i мимоволi повернувся у бiк Тревора. Це був невисокий, на вигляд п’ятдесятилiтнiй огрядний чоловiк, який уже почав лисiти, в окулярах з товстими лiнзами, одягнений у пошарпаний, але чистий костюм, поверх якого – пожмаканий, довгий не за розмiром темно-синiй плащ.

Раптом Тревора осiнило, i вiн, пiднявшись зi стiльця, голосно гукнув сербською:

– Йоване? Друже мiй, Йоване, це ти?!!!

Чоловiк здивовано озирнувся.

Дружина теж звернула увагу на незнайомця, який голосно кликав ii чоловiка. Обое дiток одразу пiдiйшли до матерi i притиснулися до неi.

– Йоване, привiт! Це я, Тревор. Старий, не впiзнаеш мене?

– Тео?! – вiдгукнувся з подивом чоловiк, широко розкинувши руки. – Треворе! От чого не сподiвався, того не сподiвався! Скiльки лiт, скiльки зим? Оце так зустрiч!

Друзi мiцно обiйнялися.

– Я гадав, що бiльше тебе нiколи не побачу, – сказав Тревор, – скiльки рокiв минуло – десять? Дванадцять?

– Тео, п'ятнадцять рокiв, не менше! Ти ще тодi в Легiонi служив, – протираючи хусточкою спiтнiлi скельця окулярiв, повiльно, зi сльозами щироi радостi вiдповiв Йован.

 – Я навiть уже i забув, як ти виглядаеш. Дай-но я тебе роздивлюся!

Йован надiв окуляри, пильно глянув на Тревора. Тримаючи його за плечi, вiн радiсно вигукнув:

– Та ти, чортяка, тримаешся молодцем, зовсiм не змiнився! Правда, Анно? Це Тревор… Тео, мiй друг, я тобi розповiдав.