Вихідний формат

Але щойно вiн вийшов, миттю рвонув донизу сходами, вибiг на вулицю та наздогнав Наталку, яка нiчого не бачила скрiзь сльози, що застилали очi.

– Наталю, ну, ти це… Словом, як його… Не плач ти, як його там… Порозумнiшае твiй Петро, куди вiн того… Ну, як то кажуть… Подiнеться…

– Дякую тобi, Славку, але нiчого ти не розумiеш!

– Це… як його… Чого це я не розумiю? Я навiть дуже… Як його… Кмiтливий… Тiльки ось що, – зненацька погодився вiн, – я тут це… й насправдi, не все зрозумiв. Хто до нас приходив? Вiн же iз Заекрання, це, як його… це ясно.

Вiн перейшов у формат чистоi цифри, я таке вже це… бачив. Дроник там… І взагалi… А потiм Петро та Димон наче не того… не своi стали. Пiсля променя того…

Наталка раптово зупинилася та стурбовано глянула на Славка. Сльози ii миттю висохли.

– Стривай… Ти хочеш сказати, що той кривавий мiг щось зробити з Петром?

– Що значить того… хочу? Я вже цiлу годину тобi це… кажу…

– Ходiмо назад!

– Куди?

– До Петра, дурню!

– І ти дражнитися?

– Не ображайся, гаразд? Чого ж ти вiдразу не сказав? Це ж очевидно! Петько став зовсiм iншим пiсля того, як той… Ну, той, що прийшов, променем його освiтив.

І Дмитра теж… Може, iх рятувати потрiбно, а ми з тобою, мов двое останнiх йолопiв! Мерщiй назад!

* * *

Екран монiтора замиготiв та вкрився легким синявим туманом. Із тоi синяви почувся голос Макропойнта:

– До мене, моi вояки.

Анi митi не роздумуючи, Петько, а за ним i Дмитро пiрнули в блакить екрана, який по тому повiльно згас.

У порожнiй квартирi пронизливо вiдлунював дзвоник.

Роздiл 3

Черговий хiд

– Ну, що зараз робити… це… будемо? – Славко, не знiмаючи, тримав пальця на кнопцi дзвiнка бiля дверей Петькового помешкання.

– Я не знаю, вiдчуваю тiльки: щось сталося… Нас не було всього кiлька хвилин, Дмитра не зустрiли, отже, вiн нiкуди не виходив.

– Петре, вiдчиняй… Як його… блiн… Димон! – І Славко щосили гупнув ногою в дверi.

За дверима панувала цiлковита тиша, наче там нiкого й не було.

– Незрозумiло це все… – Наталка вийняла мобiльника та набрала Петькiв номер.

За кiлька секунд вони почули, як за дверима задзвонив телефон. Вiн дзвонив безперестанку, поки Наталка не натисла на клавiшу вiдбою.

– А що, як… – почала й вiдразу вмовкла Наталка – завагалась у своiх припущеннях.

– Що – як? – перепитав Славко.

– Я ось що подумала… А що, як той… хто вiн там… ну, який приходив iз Заекрання, забрав iх iз собою?

– Туди? – очi в Славка покруглiшали вiд подиву.